style="font-size:15px;"> Портове містечко зустріло рудоволосу дівчину багном і різким запахом риби. Здавалось цей запах просочився скрізь: в одяг, в землю, в будівлі. Не приховуючи відрази, Елла проштовхувалась крізь натовп людей які здавалось як мухи злетілись на запах гнилого м’яса.
Ранковий ринок міг задовільнити забаганки усіх присутніх. Хтось прийшов просто похизуватись уловом, хтось розбагатіти на необачному покупцю.
В такому натовпу завжди було чим поживитись, особливо малим хлопчиськам які могли поцупити кілька зайвих монет у зівак.
Один чоловік видався доволі спритним і спіймав злодюжку за руку. Малий хлопчисько зчинив такий гамір, що здавалось це його обікрали. Сльози текли рікою по обличчю хитрого хлопчиська і моряки які уже зрання промочили горлянки не одним келихом вина викинули в море в нічому невинного чоловіка.
– Вибачте, я шукаю свого дядька, Едварда Фрімена. Ви знаєте де його можна знайти? Він один з рибалок. – запитала Елла в одного з продавців, на що той лише у відповідь вказав пальцем на чоловіка навпроти, не маючи змоги відповісти так як ось-ось мав луснути від сміху.
– Доброго дня. Ви не знаєте Едварда Фрімена?
– А ти ким йому приходишся? – промовив літній чоловік, пильно окинувши оком.
– Я його племінниця.
– Не знав, що в старого Еда є родичі. Вибач, дитино, але Ед уже з тиждень як зник. Останнім часом люди часто зникають. – чоловік схопив рибу за зябра і увігнав в неї ніж. – Говорять море прибрало його до себе.
– Море? – здивовано запитала чаклунка, скривившись від тельбухів які старий продавець жбурнув під ноги Еллі. – Я помітила як море тут прямо з берегу вихоплює людей.
– Дитино, ти звідки впала? В нашому місті і не таке відбувається. Не так давно зникло кілька дівчат. І хтось розпустив чутки, що в місті з’явився чаклун який поїде серця молодих дівиць. – чоловік одним махом ножа відрубав голову рибині які повільно скотилась по прилавку. – Та все ж доля старого Еда мене бентежить. Тим більше коли його родичі з’являються от так зненацька.
– Я довго подорожувала і тільки зараз випала нагода навістити…
– Як зручно і саме вчасно. – промовив чоловік, злісно нахмуривши лоба.
– Я б хотіла оглянути його дім.
– Можеш, але з тобою піде мій син. Люди різні бувають. Я приглядаю за майном Еда і надіюсь, що він знайдеться, а якщо ні, – чоловік пильно поглянув на дівчину. – то мій син нарешті перебереться з дружиною у власну домівку. А ти схожа на злодюжку: вся в чорному, штані чоловічі. Я радий, що за Еда переживають родичі, але в твої роки потрібно уже дітей глядіти, а не блукати в пошуках дядька, який за тридцять років, які я його знаю, ні разу про тебе не обмовився. Тим більше коли на кому стоїть його майно.
– Не переживай. – чемно відповіла Елла, ніяк не відреагувавши на випад чоловіка. – Мене не цікавить його майно, на відмінно від тебе.
– Джек! Джек, де тебе носить?
– Так, батько.
– Відведи цю дівчину до будинку
