підлога, а ти мав необережність занадто швидко зустрітись з нею потилицею. Вставай! Годі валяти дурня. Швидше поснідаємо – швидше відправимся у дорогу.
– Поснідаємо?! – здивовано запитав Томас.
Перевіривши чи все потрібно з нею, Елла осідлала коня.
– Ти досі злишся на мене? – гримаса лицаря не вказувала на гарний настрій.
– В поселені, на яке напали другим, живе сім’я моєї сестри, в них дві маленькі донечки. – відповів Томас, не дивлячись на дівчину. – Якщо виявиться, що я міг їх урятувати, але вони тієї ночі загинули – я тебе уб’ю.
Пріт промовив останні слова сухо і спокійно, поглянувши у вічі Еллі, від чого їй стало ніяково.
– Справедливо. – після нетривалої паузи лишень змогла промовила у спину лицарю, кінь якого з місця понісся риссю.
Елла не одразу наздогнала Томаса. Половину шляху вершники подолали попід ліс, а ж поки дорога не зробила різкий поворот в сторону річки. Дівчина увесь час трималась за спиною лицаря, відчуваючи провину, хоча і знала, що у ночі їхати було б великою помилкою.
Проїхавши блокпост організований солдатами лорда, вони нарешті дістались до першого поселення. Місто тривожило своєю тишею: ні одної людини чи навіть тварини не було видно на вулицях поселення.
– Залишмо коней тут. – скомандував Томас. – Перевіримо кожний будинок. Твої поправу сторону.
Еллі лише залишалось мовчки кивнути.
Покинуті будинки вселяли легке почуття страху. Всі ці речі які залишили мешканці: одяг, їжа на столах. Здавалось люди просто всі разом зникли в один момент.
Обійшовши більшу частину міста, Елла зустрілась з Прітом на головній площі.
– Знайшов сестру?
– Ні. Її будинок пустий, але речі всі на місті. Всі будинки такі: де-не-де легкий гармидер, але все на місці, навіть, мародери не наважились прийти.
– Можливо, твоя сестра із сім’єю вибрались. Переховуються у іншому місці.
– Можливо….тут є печера, біля річки, її використовували як складське приміщення.
– Гаразд, йдемо туди. По шляху перевіримо решту будинків.
Вони обходили хату за хатою, але картина не змінювалась. Томас увесь час мовчав, а Елла не знала як і про що розпочати розмову, тай можливо не варто було.
Тонкий лід на річці хрустів під ногами, але вони не звертали на це увагу.
– Ось тут. – лицар вказав на ледь помітний вхід у печеру, схожий на вхід у нору.
Підземелля зустріло їх пітьмою і сирістю.
– Стривай! – окликнула Томаса дівчина. Вона швидко змішала дві рідини в одній ємкості, збовтавши їх та промовивши голосно «велла». – Так краще.
Воїн поглянув на флакон який з кожною миттю сяяв все яскравіше, віддаючи синявою.
– Не погано.
Вони продовжували поволі пробиратись крізь завали і залишки старих дерев’яних конструкцій, заглиблюючись все далі і далі. Діставшись
