нервує. Але будь-хто з її знайомих миттєво спростував би це, пояснивши, що Кохановська завжди така. Особливо останнім часом.
Осінні місяці виходили доволі неспокійними. Хоча неспокійними – це сказано занадто слабко. Радше – безнадійними. Марними.
Кохановська продиралася крізь варшавську сльоту й тумани важко, під вечір майже повністю втрачаючи сили. Горло боліло, ноги мерзли, і нова книга їй відверто не йшла. Не написати нічого за наступні півроку – до терміну здачі матеріалу редакторам – значило поховати себе власними руками, залишитися, хоча б і на нетривалий термін, без грошей і заняття. Аґнєшка багато курила й проклинала контракт, який колись підписала. Кохановській здавалося, що її навмисне заманили до пастки.
– Аґнєшко, тобі через півроку здавати книгу, – повідомив наприкінці літа роботодавець.
– Я в курсі, у мене є ціла купа чернеток, і складається доволі цікава історія, – спокійно відповіла Кохановська. – Може, навіть швидше впораюсь.
– Чудово, – закивав шеф. – Сподіваюся, там буде про кохання.
– Ні, не буде.
– Якщо це буде чергова книга про недоліки суспільства, я її не видам. Ти пишеш гарно, але зовсім не орієнтуєшся в тому, що хочуть читати люди. Вони втомилися від катаклізмів, утопій і антиутопій, містифікацій і правдовиголошування, їм хочеться почуттів. Ревнощі, пристрасть, кохання! Розумієш? Та що я тобі пояснюю! – раптом закричав він.
– Кохання? – перепитала Аґнєшка.
– Так, кохання. Напишеш?
– Я в нього не вірю. Як я зможу написати про те, у що не вірю?
Шеф голосно засміявся, відкинувшись на спинку крісла, гладкі щоки застрибали по обличчю, а один із ґудзиків на животі розстібнувся від напруги, сам собою.
– Не віриш у кохання? Кохановська не вірить у кохання? Аґнєшко, досить морочити мені голову! Ніхто не питає, у що ти віриш. Тобі платять – ти виконуєш замовлення. Я хочу роман від Кохановської про кохання! Читачі цього теж хочуть. Не обов’язково вірити в те, про що пишеш. Вигадай, фантазія в тебе в порядку.
– Але що робити з книгою, якою я зараз займаюсь? Там майже вся інформація упорядкована, залишилося сісти й писати!
– Можеш спалити в комині. Це так символічно, так хоч раз у житті робить великий письменник! Усі будуть казати про геніальний знищений рукопис Кохановської, а ми з цього зробимо непогану рекламу. Хочеш? Не хочеш? Ну то викинь на хрін, я це все одно не надрукую.
Аґнєшка вирвалася з кабінету, лице пашіло злістю й ненавистю, вона стискала кулаки й голосно лаялася. А потім почалася осінь, ненависть перегоріла, натомість з’явилися паростки безпорадності. Аґнєшка тикалась, мов цуценя носом, у клітку, до якої сама себе посадила, намагаючись відтворити в собі давно забуті образи, пов’язані з почуттями. Пілсудський незадоволено дивився на хазяйку й багатозначно мовчав, коли вона годинами просиджувала перед монітором, дивлячись на порожній аркуш документа. Їй не писалося.
