приміщення з потрісканими фасадами, потрощені часом будинки й часто подібні до них мешканці – усе трималося мало не на чесному слові, але ж трималося, і від усвідомлення цього факту Романові ставало легко в грудях, він сам і не знав чому. Прага подобалася йому, однозначно подобалася.
Подобалася вона й Олені. Море нових, ще не розчутих звуків, смаків і запахів захопило її. Вона дихала часто й радісно, безапеляційно стверджуючи, що повітря тут смачніше, ніж в Україні, що вікна тут відкриваються зі значно милішим і мелодійнішим звуком, що тут їй постійно пахне кавою і фруктами. Роман уголос погоджувався з нею, але подумки зробив висновок, що той, хто має можливість бачити, звертає увагу найбільше на візуальне, майже не зосереджуючись на інших відчуттях. Вікна відкривалися так само, пахло бензином і снігом, що з Різдва вже трохи зійшов і потемнішав. Але разом із тим було і щось нове, він поки не розумів що.
Олена міцно тримала його руку. Вона давно навчилася ходити впевнено поруч із Романом, тому, якщо не приглядатися, то можна було і не зауважити, що очі її невидющі й майже нерухомі. Варшава після найбільшого для себе свята втягувалася в буденний ритм життя, щоправда, досі трохи підсолоджений: відчувалося, що попереду Новий рік, люди і виглядають, і поводяться доволі розслаблено. Прогулянка нагадала Романові десятки інших вилазок, коли він приїздив у незнайоме для себе місто і починав вивчати його ось так, навмання, послуговуючись лише власними відчуттями й бажаннями, а не туристичними путівниками. І треба сказати, цей метод пізнання подобався йому куди більше, аніж нудне, розраховане й рафіноване вештання певним маршрутом зі стадом так само недолугих шукачів вражень, які своїм клацанням фотоапаратів зішкрібають із насправді красивих і таємничих місць усю їхню ауру, як із прикрас – позолоту.
Одного разу, повернувши з невеличкого скверу на вулицю ліворуч, вони наштовхнулися на припаркований світлий «опель». Роман тільки хмикнув, бо не був певний, що це машина Аґнєшки, але про всяк випадок зауважив, що автівка стоїть на вулиці Намисловській. За кілька годин йому знову здалося, ніби бачив її, тепер в околицях їхнього тимчасового помешкання. Після цього думки про Аґнєшку майже не залишали його, і він, сидячи у квартирі за ремонтом програвача, щоразу підводив голову до настінного годинника, із неприхованим роздратуванням зауважуючи, що минуло лише дві-три хвилини відтоді, як він востаннє звіряв час.
Але так чи інакше день котився до свого логічного завершення. Щоправда, котився, як повітряна кулька: нерівно, хитаючись із боку в бік, часом затримуючись і лише після недовгого вагання рушаючи далі. Варшаву огорнули сірі вологі сутінки, у яких вулиці спочатку втопилися, а потім випірнули з імлистого міського дна, виблискуючи неонами реклам і жовтим теплим світлом вікон у будинках. Район Праги першим узяв на себе цей удар по темряві: спочатку десь у передмісті освітилася електростанція, за нею – околиці вокзалу, потім хвиля світла пробігла всією Прагою, не оминаючи практично
