Фауст. Иоганн Вольфганг фон Гёте

      Покинув я поля і луки,

      Що у нічнім тумані сплять,

      Ущухли в грудях люті муки,

      І буйні пориви мовчать.

      Душа стражденна просвітліла —

      Благословен просвіток цей!

      І знову в ній заговорила

      Любов до Бога, до людей.

      Спокійно, пуделю! Годі тобі вертіться!

      Чом ти там на порозі гарчиш?

      Ляж біля печі, треба зігріться…

      Ось нá подушку, та мовчи ж!

      Кумедно кружляв і петляв чогось ти,

      Як сюди ми йшли по дорозі крутій,

      Тепер попав до мене в гості,

      Так шануватися умій.

      Коли у келії смиренній

      Знов світло лампи спалахне,

      В моїй душі, добром натхненній,

      Зринає видиво ясне.

      Думки стають чіткі і стислі,

      Надія лине в майбуття,

      І знову, знов я зношу мислі

      До потайних джерел життя.

      Та цить же, пуделю! Твоє завивання

      Не гармонує зі звуками тими,

      Що душу сповняють думками святими.

      Таж нам відоме людське глузування

      З високого всьóго,

      З того, що в ньому не тямлять нічого;

      Осміюють вони прекрасне все;

      І ти туди ж, за ними, псе!

      Та лихо мені! Я знову нудьгую,

      В душі задоволення більше не чую…

      Чом так швидко криниця висихає,

      А мене знов спрага змагає?

      Не раз таке було зі мною…

      Та з цим ще можна позмагатись:

      Нам треба вірою пройнятись,

      Премудрістю понадземною,

      Нам тільки Відкриття з'ясує світ.

      Відкрию Нóвий Заповіт,

      Відкрию текст прадавній знову,

      Заглиблю в нього пильний зір

      І цей священний первотвір

      Перекладу на милу рідну мову.