йшли брати через глибокий сніг туди, де виднівся вогник.
Нарешті вони вийшли до великого кам'яного будинку. В одному з вікон світилося. Хлопчик-мізинчик постукав у важкі дубові двері.
– Хто там? – спитав жіночий голос.
– Ми дроворубові сини, пішли по хмиз і заблукали. Впустіть нас, будь ласка. Ми змерзли й голодні.
Двері відчинились, і на порозі з'явилася жінка.
– Дозвольте нам погрітися біля вогню і з'їсти трохи гарячої їжі, – звернувся до неї Хлопчик-мізинчик.
– Тс-с! – шикнула жінка. – Тихіше! Тут живе людожер, який їсть маленьких дітей. Я його дружина.
Брати завмерли від жаху.
– Мій чоловік скоро повернеться з полювання. Якщо він побачить вас, одразу з'їсть.
– А чи далеко він полює? – спитав Хлопчик-мізинчик.
– Рівно за сімдесят миль, – відповіла жінка. – Але це лише десять кроків для нього. Він носить семимильні чоботи. Він робить один крок і проходить сім миль. Ідіть звідси, доки не пізно. Вам треба тікати!
– Ми однаково помремо в лісі від холоду, то вже краще лишитися тут і трохи обігрітися. Може, пан людожер нас і не помітить, – вирішив Хлопчик-мізинчик.
Жінка тяжко зітхнула, але впустила братів у дім.
Вони ледве встигли трохи відігрітись, як почувся гучний стукіт у двері.
– Це він! – нажахано прошепотіла господиня. – Ховайтеся мерщій!
Брати швидко поховалися – хто під стіл, хто під лавку.
Розчинилися двері, й увійшов Людожер. Він був величезний на зріст, справжнісінький велетень. Його семимильні чоботи на перший погляд нічим не відрізнялися від звичайних чобіт, хіба що були дуже великими.
– Жінко, дай мені поїсти! – ще з порога гаркнув Людожер. – Я зголоднів! – І жадібно накинувся на баранячу ногу.
Після вечері Людожер зняв чоботи й розвалився на лавці.
– А це хто? – І він витяг із-під столу переляканого Хлопчика-мізинчика.
– Це синочки дроворуба, – сказала зблідла господиня тремтливим голосом.
– Ага, синочки! – загарчав Людожер. – Отже, він тут не сам! Ану вилазьте!
– Зачекайте, добродію, – не розгубився Хлопчик-мізинчик. – Ваша дружина знайшла нас у лісі й залишила для сніданку. Але ми дуже змерзли. А м'ясо краще спершу розморозити, щоб воно зробилося ніжнішим.
– Це правильно, – погодився Людожер і сказав дружині: – Добре, нехай трохи полежать. І справді їхнє м'ясо зробиться ніжнішим.
Жінка кивнула й відвела братів до комори.
– А ти кмітливий, – шепнула вона Хлопчикові-мізинчику. – Я вам допоможу. Зараз напою чоловіка вином, а коли він засне, прочиню двері, і ви зможете втекти.
– Домовилися, – відповів Хлопчик-мізинчик.
Господиня насилу вкотила до кімнати величезну пузату діжку.
– Випий вина, любий, – запропонувала вона.
Людожер один за одним вихилив кілька величезних кухлів вина, і невдовзі
