потім він забув. Забув про те, що колись щось писав, про те, що чекав відповіді, про те, що його думки можуть когось зацікавити. Забув.
Йому подзвонили. Звичайного червневого дня мобільний задзижчав невідомим номером, і його попросили приїхати. Він пам’ятає цей кабінет.
– Це дуже посередньо, дуже…
Це були перші слова, які сказав Суриков у їхнє перше знайомство. Першим же бажанням Миколи було вдарити в морду коротуну. Не в обличчя, а саме в морду цьому товстому коротуну з лискучою залисиною й жіночими руками. Потім здоровий глузд вирішив угамувати шаленство скривдженого автора й усе ж дослухати. Іноді й товсті коротуни говорять щось розумне. Таки він головний редактор, переконував здоровий глузд, людина, яку годує слово, до неї варто прислухатися.
– Посередність у кожнім слові, подібною макулатурою в мене завалена вся шафа…
Ударити в морду закортіло вдвічі сильніше. Ударити в ніс, щоб із цієї товстої червоної картоплі полилася крівця. Полилася по пухких губках, гладенькому підборідді на ідеальну білу сорочку. Ударити так, щоб кісточками пальців відчути, як ламається носовий хрящ.
– Ви мене слухаєте? – товстун підвищив голос.
Молодий хлопець, який сидів напроти, здригнувся. Було неприємно залишати такі райдужні фантазії, але реальність вимагала його присутності.
– Так, звісно, і дуже уважно.
– Як вас? Забув!
– Микола, можна просто Коля, – хлопець посміхнувся.
– Отож, Колю, – продовжував головний редактор. – Звичайно, у вашому творі є зернина чогось нового, оригінального, але загалом це суцільна банальщина. Та ще й із безліччю граматичних помилок.
– Але ж редактура їх виправить.
– Юначе, можливо, ви вважаєте, що редактор за вас і книгу напише? Редактор на те й редактор, щоб редагувати, а не писати. А редагувати тут нема що, тут треба писати все з нуля. Творові потрібен стиль, сюжет, напруга. А у вас що?
– Що?
– І що у вас за обсяг?
– Тридцять тисяч слів, мені здається, за таким обсягом майбутнє літератури. Динаміка сюжету, відсутність великих описових частин. Книга для нового покоління. Молодь лякають товсті фоліанти. А такі твори не втомлюють, узяв у дорогу, прочитав за раз, перейшов до наступного.
Товстун замахав руками.
– Припиніть нести казна-що. Я в цьому бізнесі майже двадцять років, і те, що ви говорите – це цілковита…
– Посередність, – хлопець посміхнувся.
Посміхнувся хижо, із викликом. Товстун здригнувся, але продовжив.
– Нісенітниця! – закінчив він. – Цілковита нісенітниця! Цікавий роман не стомить ніколи! Треба як мінімум сто тисяч слів, якщо ви претендуєте на звання автора романів.
– Але ж «Алхімік» Коельо приблизно такого ж обсягу?
– Ви не Коельо, – заверещав редактор. – А ваш…
Він потряс
