яка досягла верхнього щабля успіху, і молодий літератор, який зрозумів, що втрачати йому нічого.
– Наша зустріч затяглася! Або ти підписуєш документи, або відмовляєшся і сповіщаєш про це виразно й голосно…
– Тату! – уклинилася дівчина.
Адвокат і редактор мимоволі втягли голови, їхні тіла відкинулися на спинки крісел, намагаючись бути якнайдалі від передбачуваного вибуху гніву. На вилицях батька заграли жовна, кілька секунд він боровся з внутрішнім гнівом, а потім голосно видихнув.
– Мені потрібний саме цей текст!
Дівчина зробила вигляд, що не помітила намагання батька залишитися в людській подобі, а не перетворитися на монстра з піною на губах.
– У вас електронний варіант угоди є?
Микола грав «на добивання». Адвокат кинув переляканий погляд на боса, той ледве кивнув.
– Так.
– Гляньте «Властивості документа», будь ласка.
Микола зобразив найввічливішу усмішку із власної колекції. Адвокат завис на кілька секунд, потім дістав із сумки невеликий ноутбук і розкрив його.
– Я не знаю, як подивитися цю статистику.
Чоловік розвернув комп’ютер до Миколи. Той зайшов у властивості, вибрав статистику. Усміхнувся. Двадцять сім тисяч слів. Двадцять сім тисяч слів угоди на купівлю тридцяти тисяч слів думок, тексту, марення. Микола підвів очі. Усі дивилися на нього.
– Я згоден.
Хлопець поставив два короткі підписи в потрібних місцях, підхопив стосик купюр і підвівся.
– Я ще раз прошу, щоб ви з усією серйозністю поставилися до пункту про нерозголошення…
– Я вже забув.
Знову чарівна усмішка.
– А Вам, панно, удачі з вашим романом. Хоча б прочитайте його!
Микола козирнув і вийшов із кабінету.
Вони їли мовчки. Чоловік років п’ятдесяти п’яти в ідеально скроєному костюмі й молода дівчина в розтягнутій майці та джинсових шортах. Їли, не поспішаючи, і водночас було видно, що кожна хвилина спільного перебування коштує великих зусиль.
– Як мати? – порушив мовчання чоловік.
– Тобі й справді цікаво?
Дівчина відправила до рота оливку із грецького салату.
Чоловік знизав плечима.
– Я так і думала.
Дівчина знову повернулася до тарілки. Принесли гаряче. Підлили вина.
– Па, а може, скасуємо ці обов’язкові обіди раз на тиждень, а? Мені двадцять один стукне через тиждень, і я реально бачу, як тебе це напружує!
Дівчина вп’ялася очима в батька, який не відривав погляду від супу. Навіть зараз із вигляду чоловіка, який поглинав їжу в товаристві доньки, було зрозуміло – думками він далеко.
Дівчина, не дочекавшись відповіді, зачерпнула ложкою суп. Кілька разів вилила вміст ложки в тарілку й відсунула її, так і не спробувавши.
– Смачний
