сміття. Вона чорним обгорілим ротом дивилася на хлопця. Урна була порожня. Микола підійшов та завмер над жаскою порожнечею смітника. Глянув на рукопис, який притискав до грудей, потім знову в урну Заніс папку над чорною порожнечею. Розтиснув три пальці, утримуючи рукопис тільки великим і середнім. Від спеки шкіра стала вологою, папір заковзав. Микола здригнувся, піймав папку лівою рукою й знову притулив її до грудей.
Хлопчина вирушив до зупинки. Ідучи в затінку лип і вдихаючи коктейль із ароматів вихлопних газів, пилу міста й квітучих дерев, він намагався визначити свій стан, розібратися у своїх відчуттях?
Та хвилинна слабкість «скривдженого художника» танула з кожним кроком. Йому була незрозуміла сама причина сьогоднішньої зустрічі. Отримувати відмови він звик. Але раніше це були короткі повідомлення, максимум – кілька слів по телефону. Зараз же його запросили прийти особисто. Може, це вселило в нього примарну надію, з якою було так важко розставатися.
Він прямував до зупинки й точно знав, що станеться далі. Він приїде додому. Буде довго дивитися у вікно. Можливо, знову перечитає свій рукопис. Зниже плечима. Зайде на декілька літературних сайтів, вибірково почне читати чужі твори. Ще раз зниже плечима. Адже він пише краще! Тоді чому? У тисячний раз поставить це запитання собі.
А післязавтра він укотре пообіцяє собі, що більше не писатиме, що це не його, що людина із твердою трійкою з мови не здатна писати цікаві книжки. Це буде післязавтра.
Але вже за тиждень він вертатиметься з роботи, і все почнеться знову. Спершу – ідея. Зернятко історії, яку йому захочеться розповісти світові. Два тижні Микола оберігатиме це зернятко. Розглядатиме його на світлі, зважуватиме на долоні, прикладатиме до вуха. Сумніватиметься, а чи варто саджати його в землю, чи варто йому дозволити пустити коріння у своєму мозкові. А потім – через два тижні роздивлянь і вагань – знову сяде писати. Напише небагато, може, абзац або сторінку, а чи навіть дві, але не більше. Та цього буде достатньо. Паросток приживеться.
Щодня він збільшуватиметься на одну-дві сторінки. Він проникатиме корінням глибше й глибше в мозок і душу. Микола закохається в героїв. А через два місяці народиться твір.
Який знову опиниться в шухляді!
Микола здригнувся. До зупинки під’їхала маршрутка, двері відчинилися, і хлопець увійшов.
Усю дорогу притискав папку до грудей. Стояв і дивився на рекламний аркуш із незабутнім відпочинком. У голові знову й знову звучали слова редактора. Посередність.
Вийшов на одну зупинку раніше: чи то через задуху в салоні, чи сподівався, що на вулиці легше позбутися похмурих думок. Зайшов у продуктовий магазин, довго вибирав ковбасу, немов намагаючись відшукати в ній щось індивідуальне. Вибрав.
Квартира зустріла тишею й спертим повітрям. Вікна не відчиняв, на вулиці було ще гірше. Кинув папку на стіл, роздягнувся й знову в думках повернувся до розмови. Що більше його зачепило? Те, що його обізвали посередністю або вказали на те, що він не пише, а переписує «чужі заїжджені штампи»? Графоман. Так, здається, сказав
