збуджуючи його нетерпіння. А він стояв у позі хорта, який роздмухував ніздрі і жадібно винюхував повітря, готовий от-от рвонути по здобич.
Та було і таке відчуття, що перед полюванням його стриножили або ж накажуть бігти в протилежний бік від здобичі. «Звідки воно, це відчуття?» – запитував себе Слєпньов і не знаходив відповіді.
Може, від останньої зустрічі з Рибалком, коли той переказав зміст своєї розмови з князем Куракіним? Князь, дізнавшись про їхню версію – грабіжник може виявитися вельможею – категорично заборонив, якщо, диви, ця версія й потвердиться, її розголошувати. Російська імперія не хотіла сваритися з новими знатними підданими і на початку царювання Олександра І, за якого князь Адам Чорторийський був правою рукою, загравала з поляками. Належало просто тихо позбутися злочинця, і зробити це має не хтось там, а саме Слєпньов.
– Як? – сакраментальне запитання Слєпньова наткнулося на жорстокий сарказм Рибалка.
– Це ти запитуєш?..
Слєпньов зітхнув. «Здається, їду шукати вітру в полі», – подумав він. Щоправда, Рибалко потвердив – йому дадуть лист. Зрозуміло, його треба надійно сховати на випадок, якщо… сам розумієш (Слєпньов при цьому непомітно здригнувся). Цим листом усім місцевим властям, до яких звернувся б пред’явник, надається найвище повеління безвідмовно, всебічно і негайно допомагати йому.
Перед самим від’їздом, коли Петербург на кілька днів відпустили тріскучі лютневі морози і в повітрі виразно запахло наближенням весни, Слєпньов востаннє зустрівся з Рибалком.
– Розумієш, яка холера, – зовсім простакувато сказав Антон Федорович. – Ми маємо мовбито дві цінні вказівки. Зловити (і то неодмінно) злочинця живим, аби наші вінценосні особи могли лицезріти це диво природи. – Він поморщився і за звичкою почухав підборіддя вказівним пальцем. – І другу вказівочку – тихенько знищити, якщо він виявиться таким, що належить до вельможної шляхти. Звичайно, було б добре, якби він до неї не належав, холера б його взяла. Але ти сам розумієш, що звичайний драб, хам навряд чи стільки років міг би так вдало і вміло обводити довкола пальця вельможних панів і владу.
– Та вже ж, навряд, – зітхнув Слєпньов. – Пам’ятаю, які суми обіцяли колись магнати тому, хто зловить або хоча б застрелить злочинця.
– Ото ж бо й воно, – багатозначно підняв палець Рибалко, і Василь Петрович приготувався почути чергову ідею, яка щойно осяяла його начальника. Так і сталося. Витримавши паузу, необхідну, звісно ж, для того, щоб надати ще більшої ваги своїм словам, Рибалко провадив далі:
– Саме тому я відмовився від ідеї, яку підсунув мені його світлість князь. Він, уяви собі, запропонував залучити великі поліцейські сили, а можливо, і війська, створивши перед тим пастку для розбійника. Але ж ми з тобою знаємо, що наш голуб у масці не дурень.
– Не дурень, далеко не дурень, – погодився Слєпньов.
– Саме так, друже мій. У нього напевне знайшлися б інформатори. Та
