себе таким щасливим, – таким радим від того, що ти називаєш зрадою. А проте я почуваю велике горе. Адже я знаю, що завдаю тобі цим пекучого болю та прикрощів.
Крол. Росмере, Росмере! З цим я ніколи не помирюсь (Дивиться похмуро на нього). Ах, як ти можеш бути з ними й допомагати їм занапащувати й руйнувати цю нещасну країну!
Росмер. Це є справа визволення, я хочу постояти за неї.
Крол. Так, я знаю це добре. Так звуть це всі баламути та всі, кого вони збили з пуття. Але невже, на твою думку, можна чекати якогось визволення від цих бунтівників, що отруюють все наше громадське життя?
Росмер. Я не пристаю ні до тих бунтівників, що захопили владу, ні до партій, що тепер борються. Я хочу спробувати зібрати, об’єднати людей з різних напрямків. Якнайбільше й якнайміцніше. Я хочу жити й віддавати всі свої життьові сили лише на одно, – а власне на утворення в країні здорової Громадської думки.
Крол. То ти не думаєш, що ми маємо цієї громадської думки задосить! Я, зі свого боку, гадаю, що ми всі поступово ліземо в грязюку, що в ній почувають себе добре лише мужики та пропащі люди.
Росмер. Отож саме тому я й покладаю на громадську думку велике завдання.
Крол. Яке завдання?
Росмер. Зробити всіх людей у країні благородними людьми.
Крол. Усіх людей?
Росмер. Як можна більше, у всякому разі.
Крол. В який спосіб?
Росмер. Визволивши їх розум та очистивши їх волю, я гадаю.
Крол. Ти мрійник, Росмере. Ти хочеш їх визволити? Ти хочеш їх очистити?
Росмер. Ні, любий, я хочу лише пробудити в них бажання до цього. Зробити це вони мусять самі.
Крол. І ти віриш, що вони зможуть це зробити?
Росмер. Так.
Крол. Власними силами, виходить?
Росмер. Так, саме власними силами. Іншого способу немає.
Крол(устає). Чи ж годиться так говорити пасторові?
Росмер. Я вже не пастор.
Крол. Так, але ж твоя дитяча віра?
Росмер. Її у мене вже немає.
Крол. Ти вже не маєш її?
Росмер(устає). Я зрікся її. Я мусив зректися її, Кролю.
Крол(схвильовано, але стримано). Он як. Так, так, так. Одно йде по другому. Може, тому ти зрікся й служби у церкві?
Росмер. Так. Коли мені самому стало ясно, коли я впевнився, що це в мене не якийсь випадковий сумнів, а щось таке, чого я вже ніколи не збудуся – я й зрікся.
Крол. Так це давно вже, значить, у тобі бродило, мусувало. А ми, твої друзі, про це нічого й не відали. Росмере, Росмере! Як ти міг ховати від нас цю сумну правду!
Росмер. Бо мені здавалося, що ця справа торкається лише мене самого. Та й до того ще я не хотів робити тобі й іншим приятелям зайвої прикрості. Я думав, що зможу тут жити, як і раніше, тихо, радісно й щасливо. Я хотів читати й вивчати ті твори, що до того були для мене забороненими книжками. Справді жити великим світом правди та волі, що тепер відкрився переді мною.
