style="font-size:15px;"> – Привіт. Це я.
– Я отут це… як його… мило отримав, – голосу трубці зробив паузу, а потім продовжив не дуже впевнено: – Від цього… Великого Процесора. Так я… ну… правильно потрапив?
– Правильно. А ти хто? – запитав Сергійко.
– Мене звуть Славко.
– Славо, у нас отут запарка, тому вибач… Швидко й чітко: хто з твоїх друзів, які в курсі про Заекрання, зараз у Києві?
– Ну… я довідаюся.
– Будь ласка, і не тягни кота за хвіст!
– Якого… це… кота? Кіт тільки в Рикпета. І то… кішка вона, Ксюха котра… А подзвонити… та це я швидко. Я це… я зараз…
За кілька хвилин телефон задзвонив знову, і глухуватий голос звітував:
– Це Сергій? Ти це… Вибач. Нікого в Києві не того… тобто немає. Роз'їхалися по всіх усюдах.
– Тоді приїзди сам. Адресу запам'ятаєш? – і Сергійко пояснив співрозмовникові, як його знайти.
Хвилин за сорок у квартиру Сергія постукав середній на зріст широковидий опецькуватий хлопець. Це й був Славко.
– Це… Чипсете! – радісно скрикнув він, побачивши знайоме обличчя.
– Ну що ж, будемо знайомитися. Мене кличуть Сергій, – Сергійко акуратно закрив двері за гостем.
– А мене цей… ну…
– Васла його кличуть! – сказав Чипсет. – І я мушу сказати тобі, Ваша Величносте Серж Перший, що на відзнаку його рятівного чиху у столиці Заекрання встановлено пам'ятник, але це вже зовсім інша історія.
Розділ 5
Двадцять п'ять мільйонів
Увійшовши до кімнати, Костя насамперед увімкнув комп'ютер. Герич потупав на кухню варити каву. Костик з розмаху шльопнувся на своє улюблене обертове крісло на коліщатах і проїхався по кімнаті, м'яко відштовхнувся від шафи й причалив до столу. Відкривши електронну пошту, він почав набирати листа до Великого Процесора. Після тривалих розумових зусиль, коли, нарешті, квартирою полинув смачний запах свіжої кави, до голови прийшли потрібні, на Костикову думку, слова.
«Чувак! – написав Костик. – Ти крупно облажався. Твоя донька у нас і надійно захована. Звичайно, ти можеш повернути її, але наші послуги з доставки юної красуні у зворотному напрямку будуть дорого коштувати…»
Костик вп'явся поглядом у стелю. Скільки ж витрясти з цього віртуального батечка? П'ять лимонів? Ні, п'ять – це мало. Що таке п'ять лимонів? Геричу пару відстебнути треба? Ясна річ! А Довгому і Товстому? Ну, їм по штуці… Ні, обійдуться штукою на двох, і цього з них досить! Де вони ще по півштуки зелені за тиждень зрубають? А цьому, Лисому? По тарифу таксі… Ха-ха…
«Тищща баксів! Ти що, чувак, це ж круто, – подумки переконував Костик Лисого в тому, у що не вірив сам, – це ж круті бабки…»
У його свідомості Лисий мав був відвалити неймовірно щасливим! Штука баксів звалилася на шару за годину роботи без особливого напрягу! Пошукай ще такий заробіток!
А собі, любому? Три? П'ять? Ні, десять!
