ні до чого, – Інформа!
Офіціант замовк.
– Ну? – запитав Чипсет.
– Що «ну»? – у свою чергу запитав офіціант.
– Що було далі? – Чипсет від нетерплячки став поплескувати кулаком по долоні.
– Де? – незворушно запитав офіціант, уп'явши очі в стелю.
– Та у кав'ярні! Тут, у кав'ярні, що було далі? Коли дівчина прийшла?!
– А-а-а… Дзвіночки задзвеніли… – незворушно відповів офіціант.
– Сергію, у вас тут всі такі тупі? Я його зараз задушу!
– Чипсете, відійдемо, треба поговорити.
– Я при виконанні! – офіціант гордо обсмикнув жилетку. – Тож попрошу…
– Чипсете, йому треба заплатити. Так він нічого не скаже, – прошепотів Сергійко.
– Заплатити? Як це? За що? – здивувався й обурився одночасно дворецький Великого Процесора.
– Чипсете, він може нічого й не сказати. В його обов'язки не входить стежити за клієнтами, – спробував пояснити Сергійко поведінку офіціанта.
– Але Інформа ж не пересічний клієнт!
– Це для нас з тобою! А йому яка різниця?
Чипсет дістав кілька папірців:
– Цього вистачить?
Сергійко взяв один і простягнув офіціантові, той одразу посміхнувся.
– У мене дуже гарна пам'ять, – сказав той, – слідом за дівчиною зайшли двоє…
Він докладно описав Довгого та Товстого, розповів, як Довгий раптом знепритомнів, упавши просто посеред залу, як дівчина допомогла Товстому винести Довгого на вулицю.
– Більше я її не бачив. Назад вона не повернулася, – закінчив свою розповідь офіціант. – Хоча перед цим замовила сік та тістечка.
– Ти сам бачив, як цей… ну… Довгий знепритомнів?
– Я в цей час на кухні був, потім грюкіт почув. Вискочив, а Довгий вже на підлозі лежав.
Сергійко замислився, кинув довкола поглядом, а потім звернувся до Чипсета:
– Нумо, сядь до столика, де Інформа сиділа.
Чипсет сів за столик та запитально подивився на Сергійка.
– Ні, – раптом утрутився офіціант.
– Щось не так?
– Вона сиділа спиною до дверей, ось на цьому стільці, – офіціант показав на стілець.
– Точно? – перепитав Сергійко.
– Абсолютно. Я ще подумав, що сам би так ніколи не сів. Мені не подобається сідати спиною до дверей, – запевнив офіціант.
– А ці двоє де сиділи? – продовжував запитувати Сергійко.
Офіціант підійшов до першого від вхідних дверей столика.
– Отут? – здивувався Сергійко. – А на яких стільцях?
– Отут і отут, – показав офіціант на два стільці по один бік столу. Двері, коли були відчинені, ледь-ледь не торкалися їхніх спинок.
– Чипсете, ти сів би на ці стільці, якби у залі були інші вільні місця?
– Та ні, – розгублено відповів Чипсет, не розуміючи, куди веде Сергійко.
– А
