Приміщення освітлювали приховані кулі, якими він керував. Двері одні, але складалися з двох сегментів – один розкривався широко, аби пропустити Королівський Повіз, другий був малим проходом, для людського зросту.
Лето вкотив свій Королівський Повіз до покою, зачинив великий прохід і відкрив менший. Налаштувався на майбутнє випробування.
Нудьга була дедалі більшою проблемою. Взірець тлейлаксанських гхол став нудно повторюваним. Якось Лето вислав тлейлаксу застереження не присилати більше Дунканів, але вони знали, що в цій справі можуть його не послухатись.
«Інколи я думаю, що вони роблять це лише для того, аби зберегти непослух!»
Тлейлаксу трималися за важливу річ, що, як вони знали, давала їм захист в інших справах.
«Присутність Дункана тішить Пола Атріда всередині мене».
Як Лето пояснив Монео в перший день його служби мажордомом Цитаделі:
– Дункани повинні прийти до мене з чимось більшим за тлейлаксанську підготовку. Мусиш простежити, щоб мої гурії лагідно поводилися з Дунканом і щоб жінки відповіли на частину його питань.
– На які питання вони можуть відповісти, Владико?
– Вони знають.
Звичайно, за роки Монео вивчив усе про цю процедуру.
Лето почув голос Монео ззовні затемненої кімнати, за ним долинули звуки супровідної групи Рибомовок, а потім – характерні невпевнені кроки нового гхоли.
– У ці двері, – сказав Монео. – Усередині буде темно, а ми зачинимо за вами двері. Ввійшовши, зупиніться і почекайте, доки заговорить Владика Лето.
– Чому там буде темно? – У голосі Дункана з’явилися агресивно-тривожні нотки.
– Він пояснить.
Айдаго впхнули до кімнати, двері за ним зачинилися.
Лето знав, що побачив гхола – лише тіні між тінями та темряву, у якій годі виявити джерело голосу. Як зазвичай, Лето ввімкнув голос Муад’Діба.
– Я радий знову тебе бачити, Дункане.
– Я тебе не бачу!
Айдаго був воїном, а воїн атакує. Це дало Лето певність, що гхола повністю відповідає оригіналові. П’єска-мораліте, завдяки якій тлейлаксу пробуджували досмертні спогади гхол, завжди залишала у їхніх свідомостях певні сумніви. Частина Дунканів думала, що вони загрожували справжньому Полу Муад’Дібові. Цей теж поділяв такі ілюзії.
– Я чую голос Пола, проте не бачу його, – сказав Айдаго. Не намагався приховати роздратування, дозволив йому вилитися в голосі.
«Чому Атрід грає в цю ідіотську гру? Насправді Пол давно вже мертвий, а це говорив Лето, носій воскреслих спогадів Пола… і спогадів багатьох інших! – якщо вірити розповідям тлейлаксу».
– Тобі сказали, що ти лише найновіший у довгому ряді дублікатів, – промовив Лето.
– Я не маю цих спогадів.
Лето розпізнав у голосі Дункана істерію, погано приховану
