траві, як у дитинстві, щоб хтось тебе доганяв, утікати, бігти так, щоб аж дух захоплювало, вивертатися з усіх сил і бути невпійманою.
…Раптом почулися кроки. В сусідню залу ввійшли. Серденько затріпотіло в грудях, мов піймана пташка. Чого це вона розхвилювалася, ніби зараз вирішуватиметься її доля, а не справа якогось пройдисвіта?.. Дівчина наказала собі заспокоїтися і, затамувавши подих, слухала дивну розмову, підглядаючи в шпаринку. Хоча там і розгледіти було нічого. Хіба що край батькового вуха та стіл навпроти.
– Говори. З чим прийшов у наші краї? – грізним голосом промовив Улоф, оглядаючи незнайомця. Найцікавіше, як йому передали, що той вимагав зустрічі з конунгом. Вимагав! Не просив! Це і здалося конунгові дивним. Тому, хоч і грізно говорив, та в душі цікавість брала верх.
– Вітаю тебе в твоїй землі, о великий Улофе! Я прийшов до тебе не зі злом, а з добром. Звати мене Ярослав, князь Ростовський, Новгородський і Київський, – з гідністю заговорив незнайомець. Цими словами розкрив одразу всі карти. Він розумів, що зараз критися немає сенсу, потрібно поставити все на свої місця. Перед ним у розлогому височенному кріслі на підвищенні сидів волохатий, зарослий бородою, з пишною шевелюрою світло-русявого волосся міцної статури чолов’яга. Хлопець знав, що довге волосся і борода – це ознака багатьох перемог і завоювань конунга. Тому відчував, що саме цим треба керуватися під час бесіди. Такі звичаї в цій дивовижній країні.
– Гм… Звідки мені знати, що ти не самозванець? – із сумнівом озвався Улоф, уважно оглянувши з ніг до голови цього хлопця. Він уже відав, що відбувається зараз у землі Київській, бо Ярослав присилав до нього гінців з просьбою про допомогу. Але конунг відмовив, сказавши, що бажає говорити з ним сам на сам, а не з гінцями. Три роки, які Ярослав провів на престолі київському, не минули безслідно. Він уже встиг з багатьма королями Європи заприязнитися та заручитися їхньою підтримкою. Тільки ще не відбулося жодної зустрічі зі шведським королем Улофом. Шлях далекий, та й не до того було: постійні міжусобиці та й державні справи забирали багато часу.
– Я можу тобі пояснити, що це не так, – відповів Ярослав, дивлячись просто в вічі конунгу.
– То доведи, – промовив той, від нетерплячки щоразу змінюючи позу. Спершись на бік крісла ліктем та тереблячи золоту пряжку, він недовірливо оглядав одяг і взуття прибульця.
– Я б з радістю, та хіба не бачиш, що руки мої зв’язані? – звернувся до свого співрозмовника князь.
– Розв’яжіть! – наказав Улоф. Він зачекав, поки його слуга звільнив руки Ярослава, які довгий час були окуті, і той тепер їх не відчував. Якусь мить князь стояв, потираючи кінчиками пальців зап’ястя.
– Ну! Я чекаю на твої докази! – суворо мовив Улоф, напускаючи ще більші хмари на обличчя.
Розім’явши руки, прибулець різко надірвав латку, нашиту на сорочку, дістав з-за пазухи перстень і надів на палець.
– Ось моя печать, нею я скріпляв
