суворо сказала вона, і дівчата, які б уже за інших обставин починали підсміхатись із перехиленого чепця, зараз не посміли цього робити. Для більшої конспірації опустили очі додолу, бо якщо Доріс сувора, то краще мовчати. Та тільки-но вона відвернулася, як погляди їхні зустрілися в раптовому польоті й запалили іскру сміху. Дівчата любили Доріс. Хто їх ще так пожаліє та приголубить, як не вона? Хто ще вміє так щиро й дотепно пожартувати з кожного, як ця мила жінка? Вони, як уміли, ховали усмішки: хто – в руку, хто – в чепець, а хто й відвертався, не витримуючи сміхотворної хвилі, щоб не розреготатися на всі зуби…
А Інґіґерд тим часом уже була на другому поверсі в потаємній кімнатці. Зайшла навшпиньки, тихенько прихиливши за собою двері, і приготувалася слухати далі. Враховуючи те, ким насправді виявився її полонений, усе набувало зовсім іншого вигляду.
– Ці леви, мов живі. Хто вирізьбив тобі такий чудовий стіл? – поцікавився Ярослав.
– Є у нас тут один майстер. Що бачить, те й вирізьблює, – з усмішкою мовив Улоф слов’янською мовою, чим вельми приємно здивував Ярослава.
– У нього дуже тонке бачення світу. Я в дитинстві часто різьбленням займався. Але ось так, як живих… Для цього талант потрібен. Варто було б цього майстра до себе запросити, коли повернуся знову в Київ княжити, – промовив він.
– Ну, до цього спочатку треба дожити. І Київ ще треба відвоювати.
– А я його відвоюю, чого б це мені не коштувало. Не заради себе, а задля народу, – впевнено мовив Ярослав, ударивши себе кулаком у груди.
– А люди підуть за тобою? – примруживши око, запитав конунг.
– Саме вони мене сюди й послали, – запально мовив Ярослав.
– Якщо ти впевнений у своїх правах посісти знову великокняжий престол київський, цього домогтися буде легше.
– Якби я не був упевнений, то не брався б. Я син Володимира Великого і борюся за свої права проти Святополка.
– І що ж Святополк?
– Він і не брат мені зовсім, а хоче заволодіти тим, що йому не належить. Адже ж три роки тому він уліз в довіру до мого батька, зумів налаштувати його проти нас, усіх його дітей.
– Я знаю про це…
– Через того пройдисвіта й помер мій батько, Великий Князь Київський.
– Тож важко тобі тоді було втримувати владу?!
– Авжеж! Три роки минуло, як я посів київський престол. І тепер він знову напав! Та не сам!
– А кого ж він найняв для походу?
– Прийшов уже з військом свого тестя, польського князя Болеслава Хороброго, щоб загарбати мої землі, і забрав у полон багато людей, не оминувши й моїх рідних сестер.
– Ти говориш, а я відчуваю твій біль отут, – мовив Улоф, пристрасно вдаривши себе кулаком у груди.
– Мало того! Болеслав ще й привласнив собі всю державну казну у змові зі скарбничим, десятинним священником, відповідальним за неї. І знаєш, що болить
