style="font-size:15px;"> – Хто там?
– Це я, Астрід, – пролунав бадьорий голосочок.
– Заходь, – відповіла Інґіґерд і усміхнулась, а та вже бігла до неї в обійми. Вона була сестричкою від іншої матері, як і її брат Емунд. Естрід Ободритська не любила дітей від незаконної дружини Улофа, Едли. Як і кожна мати, а тим більше королева, вона насамперед переживала за своїх. Оскільки Едла була дочкою вендландського[28] князя, а також слов’янкою, як і вона, та майже її землячкою, то дозволила, щоб мала Астрід і Емунд виховувались разом з її дітьми, Інґіґерд і Якобом. Принцеса так любила сестричку, що жити без неї не могла, і ці почуття були взаємними. Та зрозумівши, що Емунд у майбутньому може стати загрозою для сходження її сина Якоба на престол, королева відправила його ще юнаком до матері, де той і виховувався дотепер.
– Чому ти тут сидиш самотня? У нас там так весело! Ми щойно приїхали і привезли з собою велетенського оленя! Ходімо до нас! – сміючись, весело щебетала Астрід і тягнула її за собою.
За останній рік дівчина так витягнулась, виросла непомітно. Була вона не такою високою, як Інґіґерд, худенькою і граціозною, як молода лань. Хоч Астрід на кілька років молодша від сестри, однак намагалась не відставати від неї у вміннях і майстерності володіння зброєю. Та насправді не була войовничою. Дівчина більше любила співати й танцювати. Світло-сірі оченята, обведені темним обідком, були такими щирими. Дивились просто в душу… Її чистосердечність була очевидною. Довге світло-русе волосся, заплетене в п’ять рядів колосками від самого чола, надавало обличчю Астрід дуже розумного вигляду.
Весело сміючись, вона витягла Інґіґерд з кімнати, і дівчата обидві зараз бігли довгими розлогими мармуровими сходами до трапезної, де було чути сміх і веселі розмови. Коли сестри зійшли вниз, до них підбігла зграйка гончих собак, і всі вони, виляючи хвостами, намагалися лизнути руку то Інґіґерд, то Астрід. Дівчата гладили і плескали їх по спинах.
Поки тривав весь цей гармидер, у протилежному кінці трапезної почувся гавкіт. Висолопивши язика і не помічаючи жодних перешкод, звідти з усього розгону мчала улюблениця Інґіґерд.
– Ерейра! – сміючись, вигукнула дівчина. Але собака, не зупиняючись, налетіла на неї і, поклавши лапи на плечі, почала облизувати їй обличчя. Інґіґерд не втрималася і впала. Та Ерейру це не зупинило. Вона облизувала кожен сантиметр обличчя принцеси, намагаючись так виявити до дівчини почуття, яких їй бракувало, поки та була відсутня. Дівчина сміялась, намагаючись вирватись із цих обіймів, але їй ніяк не вдавалось.
– Ну, постривай-но, Ерейро! І я тебе люблю, моя собачко! Але ж так не можна, люди навколо, подивися! – І Ерейра справді, наче зрозумівши, оглянулася, і, як нічого й не було, продовжила робити те, що й до цього.
Усі, хто був тут, забувши про справи, з цікавістю спостерігали сміючись за цим раптовим виявом почуттів. Ніхто не наважувався допомогти, бо Ерейра непередбачувана, могла і вкусити, коли справа стосувалася
Вендландія – колишні слов’янські території, а тепер частина Німеччини.
