не переставав потішатися Гео.
Присутні також голосно сміялися, та найбільше реготав високий красень з карими очима і світло-русим волоссям, розсипаним по плечах. Він одразу виділявся з-поміж усіх своїми витонченими рухами, високим розумним чолом, вагомим перснем на вказівному пальці лівої руки і на диво простим одягом. Його сміх був пересипаний чортиханнями і різноманітними міцними слівцями, з чого всі ще дужче реготали. Це був Якоб, рідний брат Інґіґерд, з яким та завжди сперечалася. Він мав дуже високу думку про себе й не пропускав жодної можливості про це нагадати іншим. Ці двоє ніколи не могли дійти спільної думки в жодному питанні: чи то стосувалося володінь, чи політики, чи родинних справ. Деколи в такі суперечки втручався Улоф, щоб їх припинити. Товариства Якоб любив і реготав завжди від душі. До людей, що служили йому, ставився з повагою, як до рівних, ніколи не зазнавався тим, що він з династії Інґлінґів. Ось і зараз він поводився невимушено. Душа його, як завжди, була вся, мов на долоні.
– Хто звалився? – спитала Інґіґерд. Але ніхто її не чув, бо в загальному шумі це прозвучало, як дзижчання комарика.
– Коли я побачив, як щось велике летить на мене зверху, я подумав – ну все! Тепер мені гаплик! А-ха-ха-ха-ха! – не вгавав Гео. Новий вибух сміху супроводжував його розповідь. Найголосніше реготав Якоб, заражаючи всіх навколо.
– І що ж це було? – знову намагалася дізнатись Інґіґерд.
– І коли воно на мене впало, а-ха-ха-ха-ха! – навколо моєї голови, яка мало не відвалилася, стільки зірочок літало! Вони ніяк не могли зупинитись, тому я їх не встиг порахувати, – продовжував далі Гео під загальні вибухи сміху.
– То я дізнаюся, нарешті, що це було? – і сама потішаючись, намагалася перекричати всіх Інґіґерд.
– Не що, а хто, – відізвався її двоюрідний брат Реґнвальд, примітний високий парубок, котрий сидів недалеко. Його чорняві кучері повністю відрізнялися від світло-русого волосся кузена. Очі вражали яскравим синім кольором, майже таким, як і в Інґіґерд, тільки темнішим. Він був стриманішим, ніж Якоб. Не сміявся так голосно, зате любив підхрюкувати. Інколи всі, сміючись із чогось іншого, починали реготати, щойно почувши це кумедне хрюкання.
– Це була я, – сміючись, раптом озвалася Астрід, що стояла біля Інґіґерд, витираючи в знемозі очі від сліз.
– Ти? – здивовано спитала дівчина. – А що ти там робила?
– Я була там швидше, ніж всі інші. Вилізла на дерево, щоб краще бачити місцевість і щоб дерева не заважали. Галявина була, як на долоні, а олень наче летів нею у всій своїй красі! Прицілилась із лука – і тут мене в руку вжалив комар! А другий сів просто на ніс і почав кусати! Я хотіла його придавити, тому швиденько випустила стрілу в оленя і з розмаху вдарила себе по переніссю, та й утратила рівновагу, – торохтіла мала, не вгаваючи. Поки вона розповідала, всі слухали, затамувавши подих, щоб нічого не пропустити. За швидкою на слово Астрід потрібно було мати добрий хист устигати не тільки почути, а ще й осмислити, що вона сказала.
