хто ж знав, що ти стоїш під тим самим деревом? – не втрималась від сміху Астрід.
– Та я мало не вмер зі страху, коли ти на мене гепнулася! Дотепер всі ребра болять! – вміло вів далі Гео, щоб народ не переставав реготати. При тому він скривився і схопився за поперек.
– Весело тут у вас, – сміявся зі всіма Улоф. – Ану розповідайте про цю пригоду!
І всі навперебій почали розказувати, що і як відбувалося. Поміж тими розмовами конунг розпочав частування олениною, і таця з м’ясом пішла по кругу. Сміх не припинявся. Оленина з печеною ріпою смакувала так, що аж за вухами лящало.
Коли вже помалу почали розходитись, Улоф покликав до себе Реґнвальда, свого племінника, і сказав:
– Доручаю тобі відповідальне завдання. Треба якнайшвидше зібрати найвідважніших хлопців, готових на все заради Інґіґерд. Шлях буде далекий і нелегкий. Можливо, що вони й на все життя там залишаться. Табір розкинемо за рікою, щоб легше було добиратись. Дай хлопцям відповідні розпорядження. Сьогодні ж починайте повідомляти цю новину, щоб на ранок люди вже збиралися. Їх треба не тільки одягнути й нагодувати, а ще й добре підготувати, натренувати для походу. Ти ж знаєш: для нас кожне життя дороге.
Розділ 8. Змова
Ярослав спав безтурботно, наче дитина. Незважаючи на брязкіт зброї, шум гамірного міста та переклички вартових на вежах замку, жодного разу не прокинувся. Затишне потріскування дров у каміні загіпнотизувало його. Тільки-но голова торкнулася подушки, провалився відразу в чудесний сон.
Цього разу він був сизим голубом, а вона – біленькою голубкою. Її пір’ячко підвівав вітер, і воно здавалося таким пухнастим-пухнастим, аж хотілося до нього доторкнутись дзьобиком. Очі блищали, мов маленькі намистинки. Вони летіли парою в принадну далину. Від близькості голубки в нього солодко щеміло серце і світ здавався таким безмежним.
Пробудження було солодким. Скільки він проспав? Сонце вже заглядало у вікно. Ярослав озирнувся, обвів поглядом розкішну кімнату. По діагоналі від ліжка праворуч стояв кам’яної кладки камін, у якому ще жевріло вугілля. Камінь був настільки гарно витесаний, що складалося враження, неначе то палац маленького розміру. На ньому зверху стояли фігурки звірів, вирізьблені з дерева. Вони здавалися живими: майстер настільки правильно передав усі риси, вигини тіла і навіть шерсть та зуби. Згадав, як колись і він, будучи ще малим, вирізьблював усяку всячину, але так майстерно не вмів. Ярослав солодко потягнувся, прислухаючись до звуків. Відчуття втоми минуло, навіть нога перестала боліти.
Він устав, розім’яв тіло, ще раз із цікавістю оглянув кімнату.
«От тобі й на! А де ж мої речі?» – подумав. Його одягу не було, але на столику розкладена гарна сорочка, під котрою виднілася шкіряна накидка, а на спинці крісла висіли штани. Черевики були тут-таки, але начищені до блиску. Їх шив його особистий майстер. Вони були зручні, міцні і вишукано зроблені з добре видубленої шкіри, вгорі стягнуті
