Не забув? А кому з нас двох легше це зробити, то знаєш сам, що тобі, – грізно наступав на нього Тиміш.
– Ну чому завжди я? – запитав Кривий і почесав сиву бороду, що стирчала гострим кутом уперед та нагадувала козячу. Права рука спиралася на дивну палицю, витесану з гілляки у вигляді обплетеної навколо неї змії. І саме те місце, за яке він тримався рукою, було її шиєю. А з пащі стирчав погрозливо роздвоєний язик.
– Бо ти непримітний, на тебе ніхто й уваги не зверне. А, йде собі кудись Кривий, та й нехай собі… Ніхто тебе не зачепить і ні про що не спитає, – переконував Тиміш.
– Я старий і немічний… – затято почав знову Кривий, блискаючи своїми злими чорними очицями.
– Я нічого цього навіть слухати не хочу, а Святополк також! Сам знаєш: якщо ми цього не зробимо, непереливки буде тобі й мені. А якщо все вдасться, то і ти, і я будемо у виграші. Хіба мало ти зі мною кошту заробив?
– Та вже ж багато, – зніяковіло відповів Кривий.
– То чого ж ти, Мишко? Вйо до праці! – підбадьорив його Тиміш.
– А-а гроші? – ніби ненароком запитав той.
– От бачиш, який ти швидкий! Гроші вже йому подавай! – не на жарт розійшовся одноокий.
– Сам розумієш, без грошей тут нічого не вдієш, і навіть нема чого починати, – вже сміливіше наполягав на своєму Мишко. Кривий прекрасно розумів: якщо він не візьме їх зараз, то не зможе взагалі ніколи отримати.
– Ох, і хитрющий ти, Кривий. Та дам я тобі кошт, дам, – вирішив змінити тон одноокий.
– Ти мені зараз заплати, а то я навіть і не починатиму! Зрозумів?! І я добре собі уявляю, скільки це все коштує! – перейшов у наступ Мишко, розуміючи, що той хоче пошити його в дурні.
– От, на тобі, не бубони. – Нарешті одноокий витягнув з-за пазухи мішечок з монетами і кинув Кривому. Той вправно вхопив його, перевірив срібло на зуб і зразу заховав десь у бездонних кишенях свого одягу, задоволено погладивши вус.
– Ну, тепер можна про щось говорити, – сказав і обпалив поглядом злих чорних очей одноокого Тимоша, від чого тому аж щось у животі закрутило.
Розділ 5. Підслухана розмова
Інґіґерд стояла біля стіни, слухала і вухам своїм не могла повірити. Кого це вона впіймала? Дівчина і гордилася собою, і водночас їй ставало соромно. Як же ж тепер показатися йому на очі? На щастя, батько не кликав більш нікого до трапези. Гість був, очевидно, дуже важливий. Він говорив з ним і говорив. І кінця тій розмові не було. Ноги принцеси затерпли, хоч і переступала з однієї на другу.
Надійшли сіро-сизі грозові хмари. Надворі трохи стемніло. Почав накрапати дощ. Гриміло… Кімната щораз спалахувала від блискавиць, вимальовуючи на стінах дивні химери, котрі тремтіли і стрибали. Тепер дівчина стояла майже в абсолютній темряві, боячись запалити свічку з пахучого бджолиного воску. Так довго бути тут не можна, бо домашні спохопляться і почнуть шукати
