Кілька годин кружляв по коліна у воді, коли ж вийшов у болотяне серце – мертвий ліс.
– Ніколи не чув про мертвий ліс, – мовив третій селянин, молодий чоловік із невеликими вусами та шрамом на підборідді.
– То, Дмитре, страшне місце, – оповідав далі Панас. – У серці болота земля чорна, наче випалена сильним жаром, жодна травинка на ній не росте, нема там ні звірів, ні птахів, лише мертві дерева, і гілки в них чорні, покручені, без листя. У тому місці так моторошно стає, наче ось-ось у пекло потрапиш. У мертвому лісі дійшов я до зеленого каменя, біля якого було озерце, – вода в ньому така чорна, мов чорнило.
– А де ж твій чорт, Панасе? – перебив оповідача Микита.
– Я ще до нього не дійшов. Так ось, присів я на той зелений камінь перепочити, аж чую: позад мене щось захлюпотіло, зарохкало та замукало. Повертаю я голову й бачу одноокого чорта, високого, мов стовп, замість носа в нього свинячий п’ятак, на голові козячі роги ростуть, а єдине око цього люципера вогнем горить. Від вигляду цього страхіття мене такий жах пойняв, що я дременув, не розбираючи дороги, і не пам’ятаю, як вийшов на другий край болота біля Ірдині.
– А чого ти, Панасе, вирішив, що бачив саме чорта? Може, то був лісовик чи болотяник, – задумливо заговорив Микита. – Мій дядько розповідав, що років шість тому зайшов у болото назбирати качиних яєць. Дійшовши до самої драговини, все збирався повертати назад, коли почув гучний хлюпіт і причаївся в кущах. Повз нього пройшла якась потвора, напівлюдина в чорній одежі. Дядько розповідав, що голова в чудовиська була кругла, без вух та носа, і лише з одним оком посередині. І йшло це страховисько по болотяній трясовині так, наче це був битий шлях. Так ось, я думаю, що це був болотяник – хазяїн Ірдинського болота.
– Не знаю, не знаю, – промовив Панас. – Мені все-таки здається, що я бачив чорта.
– А мені хлопці з сусіднього села розповідали, що на болоті живе чи то відьма, чи то мавка, – втрутився в розмову Дмитро. – Вона гола, з розпущеним волоссям ходить по болоті, як по твердій землі, заманює чоловіків і топить їх у баговинні.
– Я теж про цю відьму чув. – Панас перехилив кухлик з горілкою. – Кажуть, що ця відьма – жінка одноокого чорта і що то вона торік утопила в болоті Макарія – молодшого сина нашого священика.
– Ця чортівня геть розгулялася в Ірдині. – Микита стукнув кулаком по столу. – Місяць тому в болоті згинули безслідно купці, що їхали старим шляхом. Треба побалакати з Білодідом, подейкують, він усю нечисту силу знає, хай би заспокоїв нечисть.
– Та люди вже балакали з Білодідом про того чорта й відьму, але він наче води в рота набрав, нічого не каже, – повідав Панас.
Прислухаючись до бесіди селян, козаки мовчки вечеряли. Мовчанку порушив Турбай.
– Мені не подобається те, що люди розповідають про це болото. Може, Марко мав рацію: треба було оминути це лихе місце.
– Та то пусте, людські побрехеньки, – махнув рукою Кошич. – Зрештою, ми козаки, нам годі боятися якихось чортів чи відьом,
