на залишки знищеного великого села. Сотні почорнілих, розбитих дощем та вітром печей стояли просто неба. Повсюди виднілися висушені сонцем жовті людські кості, на частині черепів можна було вгледіти сліди шабельних ударів та зубів хижих звірів.
Від побаченого серце Самійла наче стиснула залізна рука. Гнів і ненависть до ворогів, що вчинили таке злодіяння, заполонили Кошича.
– Лише рік тому тут було заможне село Калинівка, а тепер царює смерть, – журливо мовив Рудий. – Хай Бог упокоїть душі бідних людей.
Марко тяжко поклав на себе хрест.
– Падлюки! Ненавиджу бусурманів! Нехай ті, хто це зробив, повиздихають, як скажені собаки! – лютував Турбай, розмахуючи кулаками.
– Ми помстимося татарам за все! – Кішка блискавично вихопив шаблю з піхов і широко розмахнувся, ніби прагнучи розрубати сонце. – Клянуся небом і землею, що до останнього подиху битиму ворогів України!
Самійло пришпорив коня і погнав його чвалом, друзі поспішили за ним. Довго їхав гурт мовчки, не розбираючи дороги, поки їх не зупинила водяна перепона, річка Тясмин. Розгледівшись, козаки побачили, що доїхали до околиць селища Яцьково-Тясмино. У сутінках вечірнього сонця відкривався напрочуд мальовничий краєвид. Розкидисті верби, розпустивши жовтуваті віти, вкриті ніжно-зеленими листочками, торкалися темно-блакитної води, на якій плавали, вигнувши довгі шиї, білосніжні лебеді. На протилежному березі річки здіймався невеликий пагорб, весь укритий кущами високої калини. Гілки рясніли молочно-білими квітами, зібраними в кулясті суцвіття. Тихий вітер лагідно гойдав їх, як мати гойдає колиску з малою дитиною.
Від споглядання цієї картини Кошич відчув, як злість покинула його душу й добро знову запанувало в чоловічому серці.
– Яка краса! – прохопилося в Семена. – Коли здолаю бусурманів, залишуся тут жити.
– Переночуємо на околиці села, а вранці вирушимо до Тернівки, – запропонував Рудий. Козаки повернули коней до Тясминого.
Невелика стрічка ріки, в якій текла темно-сіра вода, розсікала надвоє густі зарості очерету, вигинаючись кривою дугою навколо невеличкого села на два десятки хат, укритих очеретяними стріхами. Поселення наполовину заходило в невеликий лісок, у якому пишно розрослися кущі терну, завдяки чому село було майже непримітним для ока подорожнього. Ця річка здавна мала назву Гнилий Ташлик, а сільце назвали Тернівкою.
Уранці трійко козаків проїхали повз Тернівку, не розгледівши її серед листяного моря, і лише згодом відшукали поселення, спитавши дорогу в рибалок. Хату родини Вовків знайшли одразу. Спішившись і зайшовши у двір, Самійло, Семен та Марко не квапилися кликати господарів: чорна звістка важким тягарем тиснула на молодих козаків.
Раптово скрипнули сінешні двері, у двір хутко вибіг хлопчина років десяти-дванадцяти, обличчя якого було вкрите маленькими рудими цятками. Великі очі хлопця загорілися вогнем цікавості, коли він побачив
