ногу вище коліна й кривим ножем колупався в рані, вправляючи розбиту кістку на місце. Кримчанин був невисокий на зріст, чорнявий, мав коротку зачіску, на його обличчі виділялося криве праве око. Поруч лежала чимала торбина.
– Може, його добити, щоб не мучився? – запропонував Лютий, витягаючи з-за пояса ніж-колодій.
В очах татарчука промайнув страх.
– О, великий Аллаху! Не вбивайте мене, воїни, змилуйтеся наді мною, – ламаною українською заговорив татарин.
– Не чіпай хлопця, Харку. Його спочатку треба допитати, – промовив Старий і пильно подивився на татарина. – Хто ти? Куди йшов ваш чамбул?[2]
– Мене звуть Карім, я син Набіба. Мій батько лікар у Кафі, – почав розповідати юнак. – Наш чамбул ішов на північний схід, а куди саме, я не відаю. Благаю, не вбивайте мене, воїни, зробіть добре діло. Мій дід завжди казав: «Роби добро, й добро повернеться до тебе».
– Ге! Що ти кажеш, вилупку бусурманський!? Роби добро! – прокричав Харко. – Ти – смердючий вбивця! Ти хіба прийшов в Україну робити добро?!
– Я не вбивця, я за все життя нікого не вбив! – пристрасно виголосив Карім. – Це був мій перший похід, я не хотів іти сюди, мене друг Тимур підбив. І Аллах покарав мене за це.
– А нащо ти пішов сюди? – спитав Кошич.
– Я хотів знайти собі дівчину й одружитися з нею, – зніяковіло проказав Карім. – Мій батько бідний, бо лікує навіть жебраків та невільників безкоштовно, він не може заплатити калим за татарську дівчину. Крім того, кафські дівчата не хочуть мене через моє страшне обличчя.
– Хе-хе! Дівчата не хочуть! Обличчя в тебе як обличчя, тільки що око криве, – усміхнувся Іван Вухо.
– А Кривко, мабуть, не бреше, він справді син лікаря. Бач, як вправно татарчук залатав сам собі ногу, – докинув Семен, мимоволі даючи пораненому ворогу козацьке прізвисько.
Карім, розмовляючи з українцями, вправив собі кістку, майстерно перев’язав рану шматком полотна, приклав до ноги уламок списа й зафіксував його сирицею.
– Кривку, ти зможеш вправити плече цьому козакові? – спитав отаман.
– Думаю, що зможу, якщо суглоб цілий, – мовив татарин, оглядаючи Самійла.
– Якщо вправиш руку Кішці, то ми не станемо тебе чіпати. Ось Хрест Господній. – Матяш перехрестився.
– А якщо ти, Кривку, навмисне захочеш зробити зле козакові, то я втоплю тебе в річці. Зрозумів? – прорік Харко, ховаючи колодій у піхви.
– Так, звісно. Поможи мені, Аллаху, – стиха мовив Карім і повернувся до Кошича. – Дай я огляну твою руку, воїне.
Самійло підсів боком до татарина. Той двома руками став мацати плече козака. Кішка здригнувся від болю.
– Гм-м, – поморщився Карім. – Ану ляж на правий бік. Рукою можеш поворухнути?
– Не можу, – сказав Самійло, лягаючи.
Карім перекрутив руку козака. Кошич застогнав від болю.
– А тепер?
– Трохи можу, – усміхнувся козак.
Татарчук
Чамбул – мобільний татарський кінний загін.
