тяжке дерев’яне цебро в Кошича. Кішка впав на траву й відчув, як у плечі щось хруснуло, а відтак озвався пекучий біль. Татари з радісними вигуками кинулися до козака, прагнучи добити пораненого. Самійло, зціпивши зуби, хутко скочив на ноги. Ліву руку майже не відчував, вона тіпалася біля тулуба, мов пришита кінцівка опудала.
«Ще трішки – і я загину, і тоді вони вб’ють моїх побратимів», – ця думка розпеченим залізом пройняла мозок Кошича. «От би мені битись, як Байда». – Ще ніколи Кішка не бажав цього так гостро.
Самійло відчув, як м’язи його тіла напружилися до межі, і разом з тим дивний спокій охопив козака. Перед внутрішнім зором Кішки почав прокручуватися бій Дмитра з Мергеном. Кошич переживав цей двобій так, наче він сам був Байдою.
Зір козака затуманився, на кілька миттєвостей він перестав бачити, що відбувається навколо. Коли зір повернувся до Самійла, він угледів, що довкруж нього лежать троє порубаних татар. На їхніх тілах були страшні рани, через які вивалювалися криваві нутрощі, з розрубаного черепа одного ворога повільно витікали мізки.
– Ти здолав їх усіх, Кішко! Усіх п’ятьох! Забери мене чортова мати! – волав Харко. – Я вже думав, що вони тебе порішать.
– Я ще не бачив, щоб хтось так бився, як Самійло! – промовив Пилип. – Були вороги – гоп, і їх уже нема.
– А я бачив схожий бій, – докинув Рудий. – Яким Біловус та Байда могли так битися.
– Гей, Кішко! Не стій як засватаний, краще йди розв’яжи мотузки, а то в мене так руки сверблять, наче їх чорти рогами шкребуть, – прокричав Іван Вухо, трясучи зв’язаними долонями.
Кошич відчув слабкість у ногах й опустився на коліна, його нудило. Козак спробував поворушити лівицею, але не зміг: рука озивалася диким болем.
Напружившись, Самійло встав і пішов до побратимів. Шаблею він розрізав сирицю на долонях козака, а потім Іван Вухо почав швидко звільняти інших.
– Живий, синку! Ну слава Богу! – До кола козаків повільно підходив Матяш, тримаючись за бік, з якого великими краплинами текла кров.
– Я живий, та, на жаль, кількох побратимів убили бусурмани, – проказав Кошич.
– Кого вбили кляті нехристи? – спитав Старий, насупивши брови й кидаючи погляд на тіла трьох козаків, що лежали на землі.
– Ці падлючі гаспиди вбили Трохима, Кіндрата та Якима, – похмуро сказав Харко. – Бусурмани напали зненацька, коли ми вечеряли. Яким був на варті, його задушили. Ми помстимося за братів…
– Вони могли бути живі, коли б ви, іродові діти, не пили горілки з Рябоволом, – зле мовив Матяш. – Я вас усіх попереджав, але ви, дурні, не послухалися мене.
– Пробач нам, батьку, – врізнобій заговорило кілька козаків.
– А де цей рябий віл подівся?
– Та ось він, спить! – повідомив Юхим. – Отаман так горілки надудлився, що його навіть татари не змогли збудити, так і зв’язали сплячого.
– До сраки цього п’яницю Рябовола! – випалив Іван
