твою доброту.
– Їдь уже, поки я не передумав.
Карім поскакав на південний захід, а козаки на схід. Під вечір ватага Матяша дісталася умовленого місця – невеликого лугу в долині Самари, який із двох боків оточували дубові гаї, утворюючи неправильний півмісяць.
Тут уже зібралося чимало козаків, які жваво щось обговорювали. Неподалік паслися коні, а ще лежало кілька десятків мертвих тіл у турецькому вбранні. Серед забитих бусурманів можна було розрізнити й білошкірих бородатих людей, одягнених у розцяцьковані довгополі одежі з розрізаними рукавами.
Посеред кола стояли три чорняві горбоносі чоловіки, вбрані в чудернацькі, але ошатні одежі. Усі троє були схожі між собою, мов рідні брати, тільки один із них був іще хлопцем, а решта – чоловіками середнього віку з пишними бородами та круглими черевами.
З-поміж ватаги козаків звертали на себе увагу двоє. Найгучніше розмовляв козацький отаман Андрій Лях. Він був жилавим чоловіком середнього зросту, мав пишні вуса й сіро-блакитні очі. На м’ясистому обличчі отамана виділявся широкий ніс. У правому вусі Андрій носив срібну сережку у формі підкови.
Також привертав до себе погляди високий Мусій Грач. Він мав тонку талію, маленькі вуса та буйну чуприну темно-русявого кольору. Одягнений Грач був у розшиту сорочку, поверх якої носив розцяцьковану глуху безрукавку, підбиту хутром. Із-за спини Мусія визирала вузька сокира, її довгий держак був прикріплений до шкіряної перев’язі. У руках козак тримав блискучу мідну сурму.
Мусій перший побачив ватагу Матяша, що заїжджала до лугу.
– Йой! До нас гості завітали! – Грач приклав сурму до рота й, роздувши щоки, заграв. Сурма, глухо скрипнувши, видала протяжний скрипучий звук, що болісно вдарив по вухах.
– Ой, дурню! Нащо ти стугониш? Усіх татар в окрузі до нас прикличеш, – потерши вуха, мовив Андрій Лях.
– Нехай слухають, я татар не боюся. Хотів випробувати цю сопілку й… – почав говорити Грач, але в цей час до кола під’їхали козаки Старого, і увага Ляха перейшла на щойно прибулих.
– Будьте здорові, брати. Ми вас чекали ще вчора, але ви запізнилися. – Андрій Лях підкрутив лівий вус. – Нам довелося самим турків порішити.
– Помагай Боже! – Матяш прудко зістрибнув з коня, за ним злізли інші козаки. – Ми поспішали як могли, але, на жаль, на нас напали татари й убили трьох хлопців.
– Хай Господь упокоїть їхні душі. – Андрій Лях поклав на себе хрест.
– А ці люди не схожі на турків, – утрутився в розмову Самійло. – Це, бува, не московити?
– Це гурт турецьких та вірменських купців, що їхав у Московію купувати невільників для продажу в рабство, – повідомив Мусій.
– Разом із турками їхав Змієв – гонець Московського царя. Коли ми почали битися, Змієв зі своїми людьми став боронити турків і напав на нас, одного козака поранив, тож довелося московитів пригостити шаблями. Живими залишилося троє вірмен, і ми саме вирішуємо, як їх покарати, – докінчив розповідь Андрій Лях.
– От
