отаман направив нас до Тернівки, щоб ми віддали вам Якимову частину військової здобичі, – додав Кішка, простягаючи коштовну шаблю старому Вовку.
Сидір ступив крок назустріч Самійлові й тремтячими руками прийняв від нього зброю.
– Дякую вам за те, що приїхали до нас, прошу до господи, – глухо вимовив Вовк.
На крики матері збіглися найближчі сусіди родини Вовків. Жінки завели Одарку до другої половини хати. Разом із Сидором та козаками до кухні зайшло кілька чоловіків, серед яких виділялися опецькуватий Панас Байдак та Андрій Шпильовий, що був високий і худий, мов журавель. Сидір виставив на стіл горілку й чорний хліб, хтось приніс смажену курку та печених буряків зі сметаною. Вовк заходився частувати гостей. Пом’янувши загиблого, люди почали розпитувати козаків про Якима та козацьке життя. Самійло, уникнувши деяких подробиць, розповів про те, як був убитий Яким, виділяючи Матяша як рятівника решти козацької ватаги.
Вкрай тяжко було бачити Кошичу вбитого горем батька та чути стогони старої матері. Самійлові й самому захотілося пустити сльозу, але він стримував себе, волів не показувати свою слабкість. Посидівши з годину в хаті, Кішка встав із-за столу й повідомив, що хоче пройтися околицями села. Марко та Семен приєдналися до нього.
– Як же тяжко було дивитися на страждання батьків, – вимовив Семен, виходячи надвір.
– Так, це велике горе, коли батьки ховають своїх дітей. – Рудий перехрестився, Самійло з Семеном також поклали на себе хрест.
– А що будемо робити далі – поїдемо до Черкас? – спитав Турбай.
– Та ще до ярмарку багато часу, може, заїдемо до мене в Канів, – запропонував Кошич.
– Гарна ідея, Кішко! – кинув Марко.
– Я за! – підтримав Семен.
– От і добре, – усміхнувся Самійло. – Давно вже я своїх батьків не бачив.
– Може, сходимо в шинок чи на вечорниці – трохи розвіємося, – закинув Семен.
– Ви йдіть, а я побіля річки хочу прогулятися, – сказав Кошич і неквапом пішов берегом. Козакові хотілося побути на самоті: горе родини Вовків збурило його душу. Кошич пригадав своїх батьків і велику сварку, яка зчинилася тоді, коли він повідомив їх, що хоче стати козаком і приєднатися до війська Вишневецького. Батько з матір’ю були проти рішення сина. Назвавши рідних «дурними», Самійло без батьківського благословення покинув домівку й вирушив до Черкас. З тих пір минуло майже сім років його козакування, і за цей час він тільки раз навідувався в отчий дім. Муки сорому почали гризти Кішку. «І я можу впасти від рук ворогів, і хтось принесе чорну новину моїм батькам. Яким я залишусь у пам’яті мого роду – поганим сином? Адже я так і не попрохав у них пробачення. І ще треба сказати так багато».
Думки Кошича линули далі. «Смерть на моєму шляху підстерігає мене зусібіч. Чи не помилився я, коли вирішив пов’язати свою долю з козацтвом? Ще не пізно відцуратися козакування, приїхати до Канева, одружитися з гарною дівчиною і зажити спокійним життям».
Самійло різко зупинився, ніби перед ним постала
