зиркнула на козака й потупила очі.
– Дякую тобі, незнайомцю.
– Мене звати Самійло, я козак. А як тебе звати?
– Я Олена, мій батько – гончар Панас Байдак з Тернівки.
– Панас Байдак? – перепитав Кошич. – Я бачив Байдака в хаті Сидора Вовка, коли ми поминали загиблого Якима.
– О-о! Яким помер? Яке жахіття. Нехай його душа потрапить у рай. – Олена сплеснула руками й осінила себе хрестом.
– Бог дав – Бог узяв, – скрушно мовив Кішка й змінив тему. – Ти чогось, Олено, далеко відійшла від Тернівки, не боїшся, що тебе вкрадуть.
– Ще ніхто вкрасти не намагався, – усміхнулася дівчина. – А сюди мене мати посилає, у цьому струмку дуже смачна вода.
– То я тебе проведу до села, – запропонував Самійло, підхоплюючи повні відра.
– Добре, проведи, – Олена хитнула плечем.
Кошич з Оленою пішли поруч мовчки. Кішка хотів сказати дівчині щось приємне, але не міг дібрати слів. Лише коли стало видно перші хати Тернівки, Самійло почав говорити.
– Олено, чи казали тобі, яка ти вродлива? Ти мені дуже сподобалася.
– У-ой! – дівчина глянула Кошичеві в очі й зашарілася. – Мені казали парубки такі слова, але це були пусті балачки.
– А чи подобаюсь я тобі? – вів далі козак.
– Можливо, подобаєшся, – тихо відповіла Олена, опускаючи очі. «Гарний козак, – думала про себе дівчина. – А ще мені подобається кучерявий Терешко та зеленоокий Андрій із сусіднього села».
– А чи можу я заслати сватів до тебе? – з надією спитав Кішка, беручи дівчину за руку.
– Можеш засилати. – Олена при цих словах підвела голову й пильно подивилася йому в очі.
Самійло, почувши її відповідь, мало не підстрибнув від задоволення. «Яке щастя! Я любий Олені!» – буревієм пронеслися думки в козацькій голові. Нахилившись, Кошич обхопив дівчину за тонку талію і вже було хотів поцілувати її у вуста.
– А-а-ха-ха! – дзвінко засміялася дівчина, поклавши маленький пальчик на губи козака. – Ач який спритний, щойно познайомилися, а ти вже обіймаєш і цілувати лізеш.
– Ти така гарна, Олено, що я не можу себе стримати, – прошепотів Кішка.
– А-а! Не поспішай, ласунчику! – Олена відвела руки козака від себе. – Спочатку одружись, а потім уже цілуй.
– Як тільки приїду до Канева, одразу ж вишлю сватів до твоїх батьків, – промовив Самійло.
– Чекатиму, – білозубо всміхнулася дівчина й повела лівим плечем убік. – Ходімо разом он до тих кущів терну, а далі я вже й сама дійду до хати.
Кошич провів дівчину до вказаного місця і, окрилений надією, попрощавшись, побіг шукати друзів, щоб повідомити їм радісну новину.
Олена із задумливим виразом обличчя взяла відра й пішла до своєї хати, що стояла край села. Але не встигла пройти й кількох десятків кроків, як у тернових кущах щось зашурхотіло, і на стежину вискочив, мов чорт
