style="font-size:15px;"> – Хочеш спробувати, козаче? – спитав Максим і простяг Кошичу люльку.
– Це можна. – Самійло затягнувся на повні легені, та одразу ж його обличчя перекосило, і він натужно закашляв.
– Кха-кхи! Ну й гидоту ви смалите, люди, у мене аж у грудях запекло, – сказав Кішка, повертаючи люльку Задериногу. – Більше я курити не буду.
– Ну часник із хріном теж не всім на смак подобається, але багато хто цю страву їсть і хвалить, – усміхнувся Кривошапка.
Щойно Кішка відійшов від курців, до них одразу підійшло кілька козаків, вони й собі почали пробувати куриво. А відтак Панько став усіх закликати до їжі.
Після доброго обіду відбулася коротка нарада, де було вирішено, що козаки обох гуртів злучаться в одну ватагу й три тижні полюватимуть у самарських лісах на хутряного звіра. Хутро можна буде вигідно продати на ярмарку, який незабаром повинен відбутися в Черкасах. Отаманом майже одностайно було обрано мудрого Матяша.
Одразу ж після наради отаман покликав до себе Кошича.
– Самійле, настав час виконати обіцянку. – З цими словами Старий простягнув Кішці коштовну шаблю. – Візьми цю зброю, поїдь у Тернівку та віддай її батькам Якима.
– Гаразд, отамане, я виконаю обіцяне. – Кошич узяв шаблю і вклав її за пояс. – Мені б ще двійко подорожніх, щоб самотньо не було в дорозі.
– Агов, хлопці, йдіть-но сюди! – погукав Матяш до Марка й Семена, що вешталися без діла неподалік. – Поїдете з Кішкою до батьків Якима в Тернівку?
– А чого б і ні. Поїдемо.
– Ну й добре! – усміхнувся Матяш. – Як віддасте шаблю, повернетеся в Черкаси. Ми прибудемо в місто якраз на ярмарок. Хай щастить у дорозі!
– А вам бажаю вдалого полювання! – попрощався Самійло.
Троє козаків, швидко зібравшись і осідлавши коней, вирушили в мандрівку. Кілька днів гурт на чолі з Кошичем мандрував степом біля краю самарських лісів до Дніпра. За цей час друзям не стрілося жодного людського житла чи навіть залишків стародавніх поселень. Жодна людська душа не траплялася козакам на очі в цій глухій місцевості, зате звіра й птаства на цій землі була просто неймовірна кількість. У самарських лісах олені та косулі бігали цілими чередами, на галявинах паслися табуни диких коней і турів. Час від часу з лісових нетрів виходили лосі, сполохані ревінням ведмедів, і знову ховалися в густих хащах. По ночах вили на місяць велетенські зграї вовків. Коло води жила така кількість качок та іншого водяного птаства, що потривожені птахи хмарами здіймалися в небо й закривали собою сонце, від чого на землю лягала така тінь, ніби скоро повинна була настати ніч. Риби в цій річці аж кишіло, козакам не треба було витрачати час на рибальство, достатньо навмання кинути у воду спис – і можна вже витягнути з води велику рибину, а то й кілька.
Лише коли води Самари з’єдналися з Дніпром, перед трійкою друзів постали стародавні земляні вали.
– Старі люди кажуть, що раніше
