щодві години.
Розстеляючи ковдру біля дуба, Кошич почув, як Пилип грає на кобзі якусь невідому мелодію. Кобзар, не перестаючи награвати, почав співати тихим голосом:
На усті Самари – Богу,
Семенова козацького рогу,
Усі поля самарськії пожарами погоріли;
Тільки два терни-байраки не горіли,
Що під собою гостей великих мали:
Там пробувало дванадцять козаків
Бравославців-небувальців,
Між ними був отаман Матяш старенький.
Стали козаки вечора дожидати,
Стали терновії огні розкладати.
Стали по чистому полю
коні козацькії пускати,
Стали козацькії сідла
від себе далеко одкидати,
Стали козацькії самопали кущами ховати.
Отаман Матяш старенький тоє зачуває,
Словами промовляє:
«Козаки, панове-молодці!
Не безпечно ви майте, —
Козацьких коней із припона не пущайте,
Сідла козацькії під голови покладайте,
Бо се долина Кайнарськая,
Недалече земля татарськая».
Тогді козаки з отамана Матяша насміхали…
Кобзарю, ти співаєш про наші пригоди? – спитав Самійло.
– Так, Кішко, я захотів скласти думу, і слова самі почали линути з мене, – відповів Пилип. – Я хочу назвати думу «Отаман Матяш Старий». Також я хочу скласти пісню про тебе, Самійле.
– Не треба про мене складати, Пилипе. Я ж нічого не зробив героїчного, – мовив Кошич. – Співати треба про Яцька Біловуса, Андрія Скалозуба, Карпа Масла та про решту героїв, що загинули на Хортицькій Січі. Ото були добрі козаки.
– Хлопці, годі патякати, ви спати заважаєте, – невдоволено загундосив Панько.
Самійло повернувся набік й одразу провалився у міцний сон.
Розділ ІІ. Роздоріжжя
Уранці козаки біля байраку шаблями викопали яму, в яку поклали тіла Кіндрата, Трохима та Якима. Над могилою незабаром виріс чималий курган, на вершині якого встановили дерев’яний хрест. Забитих татар покидали в річку Самару.
Трофейну зброю козаки розділили між собою. Матяшеві перепала дорогоцінна шабля, прикрашена сріблом та коштовним камінням, проте Старий не захотів її брати.
– Не можу я взяти цей трофей, бо думки мої про загиблих братчиків. Кіндрат і Трохим сироти, а в Якима живий батько, Сидір Вовк, мати та ще є менший брат Іван, вони живуть у Тернівці. Нехай ця шабля стане Якимовою, – сказав Матяш і подивився на Кошича. – Самійле, зможеш дістатися до Тернівки й віддати цю шаблю батькам Якима.
– Звісно, зможу. А коли саме їхати, вже зараз?
– Не поспішай, козаче, – усміхнувся Старий. – Спочатку ми повинні злучитися з отаманом Ляхом, він чатує зі своєю ватагою на татар недалеко звідси. А вже після цього ми виберемо тобі подорожніх, і ти доставиш шаблю.
– Якщо ми виїдемо просто зараз, то до сходу сонця дістанемося умовленого з Ляхом місця, – повідомив Рябовіл, дивлячись
