просіку проскакало кілька вершників, щось вигукуючи. Кішка розібрав лише два слова: «Аллаху акбар!» Козаки почекали ще кілька хвилин, але більше нічого не почули.
– Наші брати попали в татарський полон, – перервав мовчанку Старий. – Ет, чорт! Я ж попереджав цього йолопа Рябовола про бусурманів.
– Нам треба визволити наших побратимів з неволі! – мовив Кошич, хапаючи коня за повід. – Вдаримо по ворогах зненацька й розіб’ємо їх.
Самійло вже хотів заскочити в сідло, але його зупинив Матяш.
– Козаче, ти точнісінько як молодий Байда: щойно почув про бусурманів, і вже хочеш їх бити. Якщо татар ціла орда, то ми вдвох нічого не зможемо вдіяти, і тоді треба сприйняти полон наших друзів як Божу волю. Але якщо ворогів мало, то ми можемо спробувати врятувати побратимів.
– Ти мудро кажеш, Матяше, – відповів Кішка. – Порадь же, що мені робити зараз?
– Хлопче, спочатку слід провести розвідку. Ти бачиш уночі краще за мене, вийди з нашого яру й прокрадись узліссям до байраку Рябовола. Порахуй кількість ворогів та їхніх коней. Якщо татар небагато, ми перед сходом сонця покажемо їм, де раки зимують.
За кілька хвилин Кошич уже крався густим узліссям до старого табору й скоро повернувся назад.
– Матяше, татар зовсім мало, ми можемо їх звоювати! – гаряче почав оповідати Кішка.
– Скільки саме бусурманів ти нарахував? – швидко запитав Старий.
– Їх не більше двох десятків. Недалеко від входу до байраку двоє кінних татар пасуть коней. Решта ординців патрає забитого коня та смажить кусні м’яса над вогнем.
– Чи живі наші побратими, ти бачив їх?
– Начебто всі живі, – усміхнувся Самійло. – Татарюги зв’язали наших і тримають у глибині байраку під охороною одного чи двох вартових.
– Слава Богу! – Матяш перехрестився. – Я гадаю, що потрібно атакувати бусурманів просто зараз, не чекаючи світанку. Татари зайняті смажениною і зовсім не чекають нападу.
– Так, я згоден! – Кошич у запалі витяг шаблю і знову вклав її в піхви. – Найперше треба прибрати двох ординців біля коней, щоб вони не зчинили ґвалт.
– Добра думка, козаче. – Матяш поклав руку на черес. – Нам слід зробити так, аби ці табунщики думали, що ми також татари. Тоді вони без лементу підпустять нас на кидок ножа. Ти, Самійле, не забув науки від Матвія Чепури?
– Ні, отамане, не забув. – Кошич поклав долоню на руків’я ножа. – Покійний Чепура мене добре навчив воювати ножем. А як нам обманути бусурманів, у нас і вбрання татарського немає?
– Ми намішаємо чорної землі з водою і намастимо грязюкою наші голови й обличчя, – почав Старий. – І здалеку будемо майже непомітними. На конях виїдемо в степ і прискачемо до байраку з татарського боку, гукаючи: «Аллаху акбар», а там уже або пан або пропав.
Кошич із Матяшем намастили обличчя землею й обережно вивели коней з яру, тримаючи за морди, щоб вони не іржали. Куценький місяць, схожий на недогризок яблука, сяк-так освітлював їм шлях. Відійшовши далеченько вбік,
