а тоді змінив голос. – Мамо, тату, пробачте мені за злі слова, що сказав вам, коли пішов у козаки!
– Ми давно тобі пробачили, синочку, – одразу відповіла мати, відпускаючи хлопця з обіймів.
– Так, ми пробачили тобі, – підтвердив батько. – Козаки не харцизи, а гідні люди, що боронять рідну землю.
– Тож благословіть мене на захист України, на святу боротьбу проти бусурманів.
– Благословляю! – в унісон мовили батьки й перехрестили Самійла.
– Гафіє, у нас же гість у хаті, ще й син приїхав, треба стіл підготувати, – з усмішкою мовив Богдан.
– Ой, Господи! Я й забула, – заклопотано забелькотіла жінка. – Сьогодні ми з батьком були в церкві й зустріли там ченця Євладія, що тільки-но приїхав у Канів. Ми запросили його пожити в нашій хаті. – Гафія побігла на кухню.
– Я, батьку, не сам приїхав, а з двома друзями, для них знайдеться місце?
– Ха-ха! Не переймайся, синку, хата велика, для всіх місця вистачить. Гукай своїх товаришів. Сьогодні будемо гуляти, – зі сміхом проказав Богдан.
Кішка, відійшовши до воріт, погукав Марка та Семена й незабаром познайомив їх зі своїми рідними. Гафія з допомогою наймички почала готувати стіл, за яким уже сидів божий чоловік Євладій. Йому було близько сорока років, він мав охайно підтягнену чорну бороду й густе волосся, на обличчі ченця виділялося високе чоло та великі карі очі, що світилися розумом і добротою. Євладій був щиро радий почути, що плітки про смерть Самійла були брехнею, чернець особисто благословив молодого Кошича та його товаришів.
За багатим столом Самійло розповів про козакування та про свої пригоди на Ірдинському болоті. Мати з жахом слухала оповідання сина, а батько з вдоволеною усмішкою – йому подобалася сміливість сина.
– Ти, Самійле, ще в східному кутку болота не був, там трясовина така, що навіть дика звірина туди боїться заходити. То чорне серце Ірдині.
– Що ти таке кажеш, Богдане, не приведи Господь. – Гафія осінила себе хрестом. – Сину, а та дівчина Міла точно не відьма?
– Та наче ні, – відказав Кішка, – я її перехрестив – і їй нічого не було.
– Силу святого хреста ніяка відьма здолати не може, – поважно відповів Євладій. – Лікуючи хворих у монастирському шпиталі, я стикався з людьми, яких вважали чаклунами або відьмами, а насправді ці люди були юродиві, або просто обмежені розумом, від чого й творили дивні речі.
– Панотче, а з якого ви монастиря, у Каневі наче нема шпиталю? – спитав Марко.
– Я прибув у цей край із Пересопницького монастиря Різдва Пресвятої Богородиці. У монастирі я завідував шпиталем для хворих і бідних, а також писав слово Боже, перекладав Євангеліє живою мовою.
– Щось я не зрозумів, панотче, як це перекладати «живою мовою»? – проказав Турбай, ковтаючи вареник.
Євладій поклав долоню на свою бороду й почав говорити:
– Жива мова – це та мова, якою розмовляємо ми з вами та весь люд в Україні. Наша стара Біблія записана
