хвилювався: він не знав, як зустрінуть його батьки, чи пробачать йому слова, сказані в гніві. Окрім того, ще одна думка непокоїла хлопця. Перед внутрішнім зором Самійла поставала то Олена, то Міла, і одночасно в голові прокручувалося питання Марка: «Міла тобі подобається більше за Олену?» Кішка не міг відповісти на це питання, дивним чином йому подобалися обидві дівчини однаково. Козацьке серце наче розкраялося надвоє. Кошич ще дужче замислився. Незвичайна Міла в глибині душі трохи відлякувала Самійла, але водночас вабила його своєю таємничістю та силою. «Якщо я одружуся з Мілою, то, мабуть, ні в кого в Україні не буде такої жінки-амазонки. Але звоювати серце Міли буде вкрай важко. Якщо посваритися з нею, то може статися велика біда. Натомість Олена – проста дівчина, ніжна й гарна, як квітка, з нею можна буде прожити щасливо». Кішка навіть сварки з Оленою не міг уявити. «Розгніване обличчя красуні мало такий кумедний та лагідний вигляд, що його хотілося лише пестити та цілувати». Проте звичайність і простота Олени певним чином відвертали Самійла від неї. «Однак мої батьки такою невісткою, як Міла, напевно, будуть невдоволені, а от Оленка їм сподобається. Якби був поряд Матяш, можна було б спитати в нього поради. Та ні, вирішити мушу лише я сам». Від думок у козака аж у голові запаморочилось.
Кішка потрусив головою. «Що це я, козак, забиваю свою макітру такими думками. Домовився засилати сватів до Олени, то з нею й одружуся. І грець моїм думкам».
Під вечір уторований шлях привів вершників до дніпровських пагорбів, на яких височіла могутня Канівська фортеця. Вечірнє сонце кидало золотаве проміння на шість замкових башт та на ланцюгову браму, яку саме повільно підіймали. Після того як брама притулиться до фортечних воріт, потрапити до Канівського замку, що був оперезаний глибоким ровом, було неможливо. За фортецею виглядало невелике містечко, оточене дерев’яною засікою, поряд із якою було викопано рів.
– Поквапмося! Якщо зачинять міські ворота, жовніри нас не пустять у місто! Тоді ми потрапимо в Канів лише завтра вранці! – вигукнув Самійло й пришпорив коня.
На щастя, козаки встигли. Вайлуваті охоронці, підпираючи своїми боками товстелезні дубові ворота, ковані залізом, ліниво перегукувалися: «Може, час зачиняти браму? А чи зварив корчмар сьогодні медовухи?»
Трійко козаків не викликали зацікавлення в охоронців. Ті лише спитали: «Ви купці? У вас нема чогось на продаж?» Почувши негативну відповідь, старший вартовий коротко махнув рукою, вказуючи вершникам на місто, і звелів зачиняти браму. Козаки в’їхали у вечірнє місто й незабаром уже були біля господи Кошичів – великої хати, огородженої міцним парканом, навпроти якого росли кущі бузини та калини.
– Хлопці, почекайте мене тут, – мовив Кішка, зістрибуючи з коня. – Я хочу спершу поговорити з батьками наодинці, а потім вас погукаю.
Семен із Марком залишилися з конями біля кущів, Кошич обійшов паркан зліва й наблизився до воріт, які чомусь не були зачинені. Призахідне сонце ще добре освітлювало землю. Коло воріт стояла собача буда, в якій дрімав старий кудлатий пес. Щойно козак узявся за
