style="font-size:15px;"> – Димитрій висів на гаку три дні й весь час співав пісень, глузував та лаяв турків і султана. Зрештою розгнівані османи забили Димитрія стрілами, а його тіло кинули в Мармурове море. Я хотів викупити княже тіло й поховати його за християнським звичаєм, але яничари мене обманули: взяли гроші, а замість тіла Вишневецького привели мені сліпого кобзаря Мелетія, колишнього невільника з України. Я взяв із собою цього кобзаря, він зараз у місті й може підтвердити мої слова. А тепер розступіться, мені треба забрати свій крам і своїх людей.
Козаки мовчки відвели коней убік, і грек поїхав. Самійло був похмурий, як громова хмара. «Що ж буде далі? Без Байди запорозьке військо знову розпадеться. Вже не вдасться відродити Січ. Що робити козакам?» – буйним вітром літали думки в голові молодого козака.
– Самійле, може, пошукаємо Матяша, мабуть, він уже в місті. – Марко поклав долоню на плече друга.
– Ходімо пошукаємо.
Козаки заїхали на торгову площу, оминули її і залишили коней у корчмі за церквою. Там Самійла з друзями запримітив Мусій Грач.
– Здорові були! Чули лиху новину? Турецький цар звелів Байду на смерть закатувати. Най би всіх бусурманів чорти в пеклі пекли на вічному вогні, – скоромовкою проговорив балакучий Грач.
– Здоров будь, Мусію! Наші всі живі, де Матяш? – Кішка підійшов до козака.
– Усі живі та здорові. Тільки поки що я один у Черкасах. Матяш з товариством і хутром повинен завтра прибути в місто.
– А що ти тут робиш? – запитав Рудий.
– Отаман послав мене попередити замкових воїнів, що неподалік вештається чамбул татар у півсотні шабель. – Грач почухав потилицю. – Я вранці під’їхав до фортеці, щоб повідомити про татар, а мене навіть усередину не пустили, сказали, щоб я котився від брами.
– Коли Байда був старостою, козаків так не ображали, – докинув Семен.
– Може, підемо до церкви та помолимося за упокій душі гетьмана? – запропонував Кошич.
Четвірка козаків пішла до черкаської церкви, але потрапити в неї було неможливо. Дерев’яний храм був увесь забитий людьми, навіть перед входом стояв чималий гурт. З церкви доносилися звуки молебню, священик урочисто читав заупокійну молитву. Козаки зняли шапки й поклали на себе хрести.
За цей час постріли з гармат і биття набату припинилися, у дзвіниці також перестали калатати у дзвін. Життя продовжувалося, люди швидко відходили від чорної новини, ярмарок потроху почав оживати. Купці відчиняли свої крамниці, виставляли крам. В одному кутку торгового майдану зібралася юрба людей, щоб послухати кобзаря. Самійло з товаришами приєднався до гурту.
Кобзар був старим, зі зморщеним, мов пергамент, обличчям, з невеликою борідкою. Старець мав білі очі без зіниць, його повіки були частково відрізані й повністю не ховали білих очей. У руках дід тримав почорнілу кобзу й тихо проводив пальцями по струнах, народжуючи незнайому мелодію. Настроївши свій інструмент, кобзар підняв голову й провів сліпими очима по натовпу.
