чекав наземний автомобіль. Вулиця була порожня, жодної людини, не кажучи про юрбу, але лейтенант не брехав. Він не казав, що на вулиці є натовп або що натовп збереться. Він казав про «будь-яку юрбу, що може зібратися». Тільки «може».
Лейтенант стежив, щоб Тревіз ішов між ним та машиною, тож депутат не міг вирватися й спробувати втекти. Лейтенант сів до автівки відразу ж після нього, поруч на задньому сидінні.
Машина рушила з місця.
Тревіз сказав:
– Як я розумію, діставшись додому, я буду вільний робити що забажаю – до прикладу, поїхати, якщо захочу.
– У нас немає наказу перешкоджати вам, депутате, хіба що до тієї міри, якої вимагає ваш захист.
– «До тієї міри»? Що це означає конкретно для мене?
– Я маю вказівку повідомити вам, що коли ви опинитеся вдома, вам не можна буде залишати будинок. На вулицях для вас небезпечно, а я відповідаю за вашу безпеку.
– Тобто я під домашнім арештом?
– Я не юрист, депутате. Я не знаю, що це означає.
Він дивився вперед, проте його лікоть торкався боку Тревіза. Тревіз не міг поворухнутися, анітрохи, щоб лейтенант про це не дізнався.
Автівка зупинилася перед будиночком Тревіза в передмісті Флекснера. Він нині не мав співмешканця чи співмешканки – Флавеллу втомило безладне життя, яке він вів через членство в Раді, – тож депутат не розраховував, що хтось буде на нього чекати.
– Тепер мені можна вилізти? – запитав Тревіз.
– Я вийду першим, депутате. Ми проводимо вас усередину.
– Заради моєї безпеки?
– Так, сер.
За вхідними дверима на нього вже чатували двоє охоронців. У приміщенні горів нічник, але вікна були завішені й знадвору він був непомітний.
На якусь мить він обурився через це вторгнення, а тоді подумки знизав плечима. Якщо Рада не змогла захистити його у власному залі засідань, то і його домівка напевно не могла слугувати за неприступний зáмок.
Тревіз запитав:
– Скільки вас там узагалі всередині? Полк?
– Ні, депутате, – твердо та спокійно промовив чийсь голос. – Лише одна людина, окрім тих, що ви бачили, і я достатньо довго на вас чекала.
У дверях, що вели до вітальні, стояла Гарла Бранно, мер Термінуса.
– Чи не думаєте, що настав час нам з вами поговорити?
Тревіз витріщився на неї.
– То вся ця нісенітниця була для…
Але Бранно перервала його тихим і сильним голосом:
– Спокійно, депутате. Ви, четверо, надвір. Надвір! Тут усе буде добре.
Четверо охоронців віддали честь і, розвернувшись на підборах, вийшли. Тревіз та Бранно залишилися самі.
2. Мер
Бранно чекала годину, утомлено розмірковуючи. З формальної точки зору, вона була винна в зломі й проникненні в житло. Ба більше, вона вельми неконституційно порушила права депутата. За суворими законами про відповідальність мерів, що були чинні вже майже два століття, від часів Індбура
