три, – підказав Гаррі, згадуючи стариганя, який занадто швидко пересувався. – Просто по коридору.
Капітан і сержант вибігли з кімнати в коридор, за ними подалися Скотт-Гопкінс, Гаррі та Джайлз. Капітан відчинив двері каюти за допомогою універсального ключа й відступив убік, щоб пропустити Робертса. Сержант хутко підійшов до великої валізи, що стояла посеред кімнати. Він обережно підняв віко й зазирнув досередини.
– Боже, це має вибухнути за вісім хвилин і тридцять дев’ять секунд.
– А чи не можна просто висмикнути один із них? – запитав капітан Тернбулл, вказуючи на безліч різнокольорових дротів.
– Можна, але який із них, – видихнув Робертс, не дивлячись на капітана, й спробував розділити червоний, чорний, синій і жовтий дроти. – Я мав справу з такими пристроями раніше. І завжди є шанс один до чотирьох, але це не той ризик, який я готовий взяти на себе. Я міг би обміркувати все, якби опинився сам посеред пустелі, – додав він, – але не на кораблі посеред океану, на якому під загрозою опинилися сотні життів.
– Тоді треба притягнути Догерті сюди, – запропонував капітан Тарнбулл. – Він має знати, який дріт різати.
– Сумніваюсь, – сказав Робертс, – підозрюю, що Догерті – не мінер. У них є іще хтось для такої роботи, і лише Бог знає, де він зараз.
– У нас обмаль часу, – нагадав полковник, спостерігаючи за невпинним рухом секундної стрілки. – Сім хвилин, три, дві, одна…
– Отже, Робертсе, що порадите? – спокійно запитав капітан.
– Вам це не сподобається, сер, але, враховуючи обставини, можемо зробити лише одне. І навіть тоді залишиться певний ризик, пам’ятаючи, що в нас менше семи хвилин.
– Та кажи вже, чоловіче, – вимагав полковник.
– Треба взяти цю машинку, викинути її за борт і молитися.
Гаррі та Джайлз кинулися до каюти голови правління й зупинилися обабіч вази. Було кілька запитань, які Емма, тепер уже одягнена, хотіла поставити, але, як і будь-який розумний керівник, вона знала, коли краще помовчати.
– Акуратно підніміть її, – порадив Робертс. – Ставтеся до неї, як до миски, наповненої окропом.
Гаррі з Джайлзом присіли, наче якісь два важкоатлети, повільно підняли важку вазу зі столу й підхопили її. Коли вже були певні й добре все усвідомили, повільно почали просуватися до відчинених дверей. Скотт-Гопкінс і Робертс швидко усували будь-які перешкоди на їхньому шляху.
– Йдіть за мною! – закликав капітан, коли двоє чоловіків вийшли в коридор і повільно рушили до великих сходів.
Гаррі не міг повірити, що ваза може виявитися такою важкою. Потім згадав велетня, який заніс її до каюти. Недарма ж він не чекав на чайові. Зараз, мабуть, уже повертається до Белфаста або сидить біля радіоприймача, щоб почути новини про долю «Бекінґема» і скільки пасажирів загинуло.
Щойно вони досягли парадних сходів, Гаррі узявся рахувати вголос кожну сходинку, яку вони минали. Через шістнадцять
