у дальньому кутку. Вийшов із автівки, відкрив багажник і розстебнув дорожню торбу, знову насолодившись виглядом акуратних пачок нових п’ятифунтових банкнот. Він хотів би забрати готівку собі для справи, але не міг ризикувати попастися з такою купою грошей – усе ж багато зайвих очей пильно спостерігали за кожним рейсом до Белфаста.
Ірландець витягнув із торби арґентинський паспорт разом із квитком в один бік у першому класі до Буенос-Айреса та десятьма фунтами готівкою, а замість них поклав револьвер та ще дещо, щоб його із цим не спіймали. Замкнув багажник, відчинив водійські двері та поклав ключі з квитком на паркування під сидіння, щоб його колега знайшов їх пізніше того ранку. Потім відчинив задні дверцята й відступив, аби дозволити Мартінесу вибратися назовні, але той не ворушився. Чи збирався він дати драпака? Ні, якщо цінує своє життя. Зрештою, він же не знав, що водій уже неозброєний.
Рафферті міцно схопив Мартінеса за лікоть, витягнув його з автівки й відвів до найближчого виходу. Коли вони спускалися сходами, двоє чоловіків пройшли повз. Рафферті не звернув на них увагу.
Простуючи до будівлі терміналу, вони не розмовляли. Коли дійшли до зали, Рафферті вручив Мартінесу паспорт, квиток і дві п’ятифунтових банкноти.
– А решта? – пробурмотів дон Педро. – Адже ваші колеги, вочевидь, не змогли потопити «Бекінґем».
– Вважайте, що вам пощастило залишитися живим, – сказав Рафферті, а потім швидко зник у юрбі.
На мить дон Педро подумав, чи не повернутися до таксі й забрати свої гроші, але лише на мить.
Натомість неохоче рушив у бік південноамериканської стійки «Британських авіаліній» і передав свій квиток жінці, яка сиділа за стійкою.
– Доброго ранку, пане Мартінес, – привіталася вона. – Сподіваюся, що вам було приємно жити в Англії.
3
– Хто тобі підбив око, тату? – запитав Себастьян, коли пізнього ранку приєднався до своєї родини за сніданком у гриль-барі «Бекінґема».
– Твоя мати, коли я наважився дорікнути їй за хропіння, – відповів Гаррі.
– Я не хроплю, – зауважила Емма, намащуючи ще один тост.
– Звідки ти знаєш, що не хропиш, коли спиш? – поцікавився Гаррі.
– А що з вами, дядьку Джайлз? Моя мати зламала вам руку за те, що також звинуватили її у хропінні? – не вгавав Себ.
– Я не хроплю! – повторила Емма.
– Себе, – твердо сказала Саманта, – ніколи не варто ставити запитання, на яке не хочуть відповідати.
– Розмовляє, як донька дипломата, – посміхнувся Джайлз через стіл дівчині Себа.
– А ви – як політик, який не хоче відповідати на моє запитання, – сказав Себ. – А я хочу знати…
– Доброго ранку, це ваш капітан, – почувся з динаміка голос у супроводі тріскотні. – Зараз ми пливемо зі швидкістю двадцять два вузли. Температура повітря – шістдесят дев’ять
