Я писав, що звільнилася одна вакансія для одного молодика, але цей працівник має бути ідеальним. Оскільки ви всі троє прибули сьогодні сюди, я підсумовую, що батьки розцінюють ваші ділові якості на високому рівні. Те, що я пропоную, просто й зрозуміло. За три місяці я з’ясую все, що мені потрібно, а після закінчення цього терміну двоє залишаться ні з чим, а третій отримає нагороду, яку видають лиш у чарівних казках: половину мого царства та ще й руку моєї доньки, якщо вона того забажає, – він трохи підняв голову. – Виправ мене, Лоло, якщо я сказав щось не те.
Зачувши те, троє юнаків сіпнулися, озирнулися й поспішно скочили на ноги. Поблизу, ліниво відкинувшись на кріслі, вся з золота та слонової кістки, сиділа мініатюрна темноока красуня з дитячою, грайливою посмішкою – варто було глянути на неї, як кожному згадувалася його молодість. Прочитавши в лицях гостей розгубленість, вона не стримала сміху, який згодом підхопили всі три жертви.
– Це моя донька, – простодушно усміхнувся Сайрус Джирард. – Та не лякайтеся ви так. Кавалери навколо неї в’ються й в’ються – як місцеві, так і приїжджі. Лоло, не бентеж молодиків, краще запроси їх до нас на обід.
Лола серйозно випросталася, звелася, і кожен по черзі втонув в її кароокому погляді.
– Я й досі знаю тільки ваші прізвища, – мовила вона.
– Це можна виправити, – відгукнувся Ван Бюрен. – Мене звати Джордж.
Високий молодик вклонився.
– Я – Джон Хардвік Перріш, – повів він, – ну, можна й скорочувати.
Вона обернулася до темноволосого жителя Півдня, який не поспішав називати своє ім’я.
– Як щодо містера Джонса?
– О… просто Джонс, – неспокійно відповів він.
Лола здивовано підняла брови.
– Як коротко! – всміхнулася вона. – Як… я б навіть сказала мінімалістично.
Містер Джонс злякано озирнувся.
– Добре, я скажу, – промовив він нарешті. – Мабуть, моє ім’я в цьому випадку не зовсім підходить.
– А яке у вас ім’я?
– Ріп[4].
– Ріп?
Чотири пари очей втупилися на відвідувача з докором.
– Юначе! – вигукнув Джирард. – Ви що ж, хочете сказати, ніби мій старий друг, володіючи здоровим глуздом, дав своєму синові таке ім’я?
Джонс з непокірним видом переступив з ноги на ногу.
– Ні, – зізнався він. – Батько назвав мене Освальдом.
Присутні відгукнулися несміливим хіхіканням.
– Тепер, всі троє, можете йти, – Джирард сів за стіл. – Завтра рівно о дев’ятій доповісте про себе головному управителю, містеру Голту, і хай розпочнеться змагання. А поки, коли разом з Лолою її купе-спорт-лімузин-родстер-ландоле, чи що вона там водить, вона, ймовірно, довезе вас до готелю.
Коли всі пішли, обличчя Джирарда знову занепокоєно ворухнулося; він довго сидів, споглядаючи порожнечу, перш ніж натиснути кнопку,
RIP (
