голос був жіночий. – Це будинок Дікі?
– Так.
– Містер Чарльз Еббот біля вас?
Серце Даяни мовби закрижаніло: цей голос належав білявці з ресторану.
– Що? – запитала вона заціпеніло.
– Будь ласка, я хотіла б негайно поговорити з містером Ебботом.
– Ви… ви не зможете з ним поговорити. Він поїхав.
Пауза. Жіночий голос недовірливо бовкнув:
– Я не вірю.
Даяна міцніше стиснула телефонну слухавку.
– Я знаю з ким розмовляю, – у голосі прорізалася істерична нота. – Мені потрібен містер Еббот. Якщо ви брешете, він дізнається, і це вам просто так не минеться.
– Заспокойтеся, врешті-решт.
– Якщо він поїхав, то куди?
– Я не знаю.
– Якщо його через пів години не буде в мене, я зрозумію, що ви брехали, і тоді…
Даяна поклала слухавку й знову впала на ліжко, надто втомлена від життя, щоб про щось думати чи чимось перейматися. На галявині грав оркестр, і вітерець ніс в кімнату слова:
Ой чи не справді з розуму зійшов?
Не говори дурниць красуні Джеллі-Ролл!
Даяна прислухалася. Мурини співали голосно, несамовито; саме життя відчувалося в цьому співі, такому різкому й немилозвучному. Якою ж безпомічною була вона сама собі! У порівнянні з варварською наполегливістю іншої дівчини, її блідий, безглуздий заклик і нігтя не вартий.
Будь зі мною милим, будь душі поет:
Бо я маю вдома кулемет.
Тональність музики знизилася до незвичайного, загрозливого мінору. Вона щось Даяні нагадала – якийсь дитячий настрій, і атмосфера навколо немовби повністю змінилася. Спогад цей не стосувався чогось конкретного, він пробіг по всьому тілу, наче струм чи хвиля.
Даяна несподівано скочила з ліжка й почала нишпорити в темряві, шукаючи туфлі. У голові барабанним ритмом відлунювала пісня, зуби різко зімкнулися. У руках налилися й заграли міцні м’язи, натреновані за грою в гольф.
Увірвавшись у хол, вона відчинила двері в кімнату батька, обережно прикрила їх за собою й наблизилася до письмового столу. Необхідний предмет лежав у верхньому ящику, сяючи чорним блиском серед блідих анемічних комірців. Вона стиснула держално, впевнено витягнула обойму. Там було п’ять зарядів.
У своїй кімнаті Даяна подзвонила в гараж.
– Подайте мій родстер до бічних дверей негайно!
Поспіхом, під тріск розірваних застібок, виплутавшись із вечірньої сукні, вона кинула її на підлогу; натомість одягла светр для гри в гольф, картату спортивну спідницю й старий, синьо-білий блейзер, комірець якого скріпила алмазною пряжкою. Темне волосся прикрила шотландським беретом і, перед тим як вийти, мигцем глянула в люстерко.
– Нумо, Даймонд Дік! – голосно прошепотіла вона.
Різко видихнувши, вона сунула пістолет у кишеню блейзера й стрімко вийшла за поріг.
Даймонд Дік! Це ім’я впало
