обличчя, копіюючи його з хлопчака – м’ясника, який доставляв м’ясо до задніх дверей будинків. Вона випинала нижню щелепу й викривляла рота, демонструючи частину передніх зубів; голос, що йшов із цього страшного отвору, був грубий, як у пропащого в’язня.
– Міс Керазерс, – говорила вона глузливим тоном, – ну що за бутерброд без джему? Вас давно патичком не цвьохкали?
– Даяно! Зараз все твоїй матері розповім!
– Та невже! – хмуро погрожувала Даяна. – Вам що, заряду свинцю забракло?
Міс Керазерс неспокійно поправляла чубок. Їй ставало трохи ніяково.
– Гаразд, – говорила вона невпевнено, – якщо тобі хочеться поводитися, як пройдисвіт…
Даяні й справді хотілося. Руханку, що виконувала щодня на тротуарі, сусіди асоціювали з новим різновидом гри в класики, та насправді ці вправи були початковим відпрацюванням «апашслауча»[2]. Досягнувши в цьому успіху, Даяна почала викрадатися на вулиці Гринвіча хиткою ходою: половина обличчя, прихованого батьківським фетровим капелюхом, дико кривлялася, тулуб сіпався з боку в бік, плечі здійснювали бурхливі рухи – тільки глянь на неї, і в голові починало паморочитися.
Спочатку такі подвиги здавалися кумедними, але коли мова Даяни наповнилася дивовижними незрозумілими фразами, які, на думку дівчинки, входили до групи кримінального жаргону, батькам захотілося плакати. Минуло кілька років, і Даяна ще більше ускладнила становище, перетворившись на красуню – мініатюрну брюнетку з трагічними очима й низьким воркотливим голосом.
Потім Америка вступила у війну, і Даяна, якій виповнилося вісімнадцять, у складі підрозділу продовольчої служби відпливла до Франції. Минуле залишилося позаду, все було забуто. Незадовго до підписання миру Даяну, за стійкість перед ворожими гарматами, згадали в наказі про нагородження. Ба більше, пліткували про її заручини з містером Чарлі Ебботом із Бостона й Бар-Харбора, «молодим американським льотчиком, чоловіком поважним і вельми привабливим», – і ця новина не могла не звеселити її матір.
Однак, зустрічаючи Даяну в Нью-Йорку, місіс Дікі навряд чи була готовою до розгляду таких помітних змін. У лімузині, що прямував до Гринвіча, вона не зводила з доньки сповненого гідності погляду.
– Всі пишаються тобою, Даяно. Будинок потопає у квітах. Треба ж: тобі всього дев’ятнадцять, а ти стільки всього побачила й стільки всього зробила!
З-під полів ефектного шафранового капелюшка очі Даяни стежили за П’ятою авеню, де рясніли прапори на честь повернення дивізій.
– Війна закінчилася, – сказала вона дивним голосом, наче це їй тільки-но спало на думку.
– Так, – радісно підхопила її мати, – і ми перемогли. Я ніколи не сумнівалася, що так і буде.
Вона роздумувала, як краще завести розмову про містера Еббота.
– Ти стала більш виваженою, – почала мати. – Виглядаєш, мовби вирішила ступити на стежку дорослого життя.
– Цієї
Апаші – французькі шахраї, грабіжники, хулігани; кримінальна субкультура, що виникла у Франції на початку ХХ ст.; Слауч (
