дала адресу водієві, і через кілька хвилин таксі зупинилося біля красивого особняка Медісон Харлан в громіздкому георгіанському стилі, з вікон якого на галявину яскравими плямами світла вихлюпувалися веселощі. Зсередини долинали сміх, і жалібні наспіви фешенебельних духових, і, час від часу, – повільне, загадкове шарудіння безлічі закружених у танці ніг.
– Нумо, підійдемо ближче, – в екстатичному трансі прошепотіла Амантіс. – Мені хочеться послухати музику!
Вони пішли до особняка, намагаючись триматися в тіні високих дерев.
Джима потроху охоплював трепет – раптово він зупинився й схопив Амантіс за руку.
– О це так! – схвильовано прошепотів він. – Ви чуєте?
– Що? Сторож йде? – Амантіс злякано озирнулася.
– Це грає «Саванна-Бенд» Растуса Малдуна! Я їх одного разу чув, і я впевнений, що це вони! Це вони, це «Саванна-бенд»!
Вони підкрадалися все ближче і ближче – спочатку на горизонті замайоріли високі укладки «а-ля-помпадур», потім – акуратно зачесані чоловічі голови й високі зачіски, затим і короткі стрижки, над якими нависали краватки-метелики. Серед безперервного сміху, вже можна було розрізнити якусь балаканину. На ґанку з’явилися дві постаті, швидко надпили зі штофу й одразу пішли назад в будинок. Але Джим Пауелл був зачарований музикою. Його погляд зафіксувався, він рухався, не бачачи, як сліпий.
Вони залізли в якісь темні кущі й стали слухати. Пісня скінчилася.
З океану подув свіжий бриз, і Джим трохи затремтів.
Потім задумливо прошепотів:
– Мені завжди хотілося з ними зіграти. Хоч раз в житті! – його голос став байдужим. – Що ж, ходімо. Думаю, нічого нам тут робити.
Він простягнув їй руку, але замість того, щоб її схопити, вона раптом вилізла з кущів і вийшла на світло.
– Нумо, Джиме, зайдемо всередину! – несподівано мовила вона.
– Що?
Дівчина схопила його за руку; попри те, що він позадкував назад, заціпенівши з жаху через її зухвалість, вона наполегливо потягнула його до дверей особняка.
– Обережно! – ледве вимовив він. – Хтось зараз вийде, і нас помітять!
– Ні, Джиме! – впевнено відповіла вона. – З цього будинку ніхто не вийде – зате двоє зараз туди увійдуть!
– Навіщо? – нічого не розуміючи, вигукнув він, осяяний різкими відблисками ліхтарів біля входу. – Навіщо?
– Навіщо? – передражнила вона його. – А тому, що ці танці – на мою честь!
Він вирішив, що вона збожеволіла.
– Ходімо додому, поки нас ніхто не помітив! – попросив він її.
Вхідні двері розкрилися навстіж, і на ґанок вийшов якийсь пан. З жахом Джим упізнав містера Медісона Харлана.
Джим сіпнувся, мовби мав намір щодуху втекти з цього місця. Але господар будинку, радо розкривши обійми, став спускатися по сходах до Амантіс.
– Нарешті, вітаю! – вигукнув він. – Де в біса вас носило? Кузина Амантіс… – він поцілував її й з усією сердечністю
