Дитина Півдня, якій не властива зацикленість однією справою. Те, що колись завдавало болю, відгукувалося в серці достеменно лиш декілька раз – затим та подія навіки осідала в бездонній порожнечі минулого.
Втім, коли за силою звички він прийшов до своєї спорожнілої установи, котра, як і старовинний санаторій містера Сноркі, вже перейшла в розряд спогадів, у серці його запанувала меланхолія. У залі, у глибокій тузі посеред розбитих сподівань господаря, сидів лиш Гюго – втілення відчаю.
Зазвичай декількох слів Джима було достатньо, аби душа Гюго сповнилася мовчазним екстазом, втім, цього ранку слова вимерли. Два місяці Гюго перебував на такій вершині, про яку він раніше й мріяти не міг. Юнак отримував справжнє задоволення від своєї роботи й віддавався їй з усією пристрастю, з’являючись в залі задовго до початку занять і затримуючись там навіть після того, як розходилися всі учні містера Пауелла.
День тягнувся до не надто перспективної ночі. Амантіс не прийшла, і Джим, зневірившись, вирішив, що вона, певно, передумала з ним сьогодні вечеряти. Може, це й на краще – ніхто не побачить її в його товаристві. Хоча, подумав він понуро, їх і так ніхто б не побачив – всі ж будуть на грандіозних танцях в особняку Харланів.
Коли сутінки огорнули зал нестерпною напівтемрявою, він востаннє замкнув двері, зняв табличку «Джеймс Пауелл, М. Д. Н. Гра в кості, кастет і гітара», і вирушив назад до себе в готель. Побіжно кинувши оком на нерівний стос рахунків, він усвідомив, що потрібно внести суму за місяць оренди залу, кілька розбитих вікон та нове обладнання, яким навіть не почали користуватися. Джим вів справи щедрою рукою, і у фінансовому плані за літо похвалитися, виявилося, немає чим.
Коли закінчив справу з рахунками, чоловік витягнув з коробки фрак та оглянув його, провівши долонею по атласних лацканах і сатиновій підкладці. Фрак, принаймні, у нього залишиться – можливо, колись його запросять на танці в Тарлтоні, куди якраз він його й одягне?
– Ну й добре! – з насмішкою сказав. – Все одно це була лиш пародія на академію! Цим нехлюям далеко до моїх, тих що вдома, – їм як куцому до зайця.
Безтурботно насвистуючи «Дженні з міста Мармеладу», Джим нарядився у свій вечірній костюм і рушив в центр міста.
– Мені орхідеї! – сказав він продавцю.
З гордістю оглянув покупку. Він знав, що будь-яка панянка на танцях в Харланів може лиш тонути в мріях про ці екзотичні квіти, котрі мляво опиралися на зелене листя папороті.
Ретельно вибравши таксі, щоб воно якомога більше було схоже на особистий лімузин, він відправився в пансіон до Амантіс. Вона спустилася вниз; одягнула сукню кольору рожі, і орхідеї, мов барви призахідного сонця, розтанули на її фоні.
– Пропоную відправитися в «Казино-готель», – сказав він. – якщо ви не обрали іншого місця…
За ресторанним столиком він глянув на похмурий океан, і його охопила настирлива печаль. Вікна, аби всередині не було холодно, були зачинені, оркестр грав «Калулу» та «Місяць над Південним морем», і на якусь мить, впившись очима в юну красуню, що сиділа навпроти, він відчув себе
