– гарячково в голові запульсувала така думка – зараз же, негайно!
Втім, як не старався, нічого не виходило. Сам він не жеврів радістю, і ніякої втіхи передати не зміг. Всі, як йому здалося, байдуже, навіть з легким презирством спостерігали за його потугами.
Напруга спала несподівано: гучно грюкнули двері, розчахнувшись навстіж, і до зали вбігла зграя схвильованих дам середнього віку. Дотепер в Академію не ступала нога жінки старшої за двадцять один, втім Ван-Флек став на чолі командування процесією. На поклик прибули місіс Кліфтон Гарньє та місіс Пойндекстер Кацбі – дві найпопулярніші на сьогодні, та разом з тим, найбільш скандальні леді серед населення Саутгемптону. Вони шукали своїх доньок – тим самим займалася в ті часи тьма-тьмуща інших дам.
Не пройшло й трьох хвилин, як вся справа зійшла нанівець.
– А щодо вас, – страшним голосом заволала місіс Кліфтон Гарньє, – то у вас тут відкривається бар та опіумне кубло для дітей! Яка ж бо жахлива, огидна, мерзенна людина! Я відчуваю запах морфію! Не треба мені говорити, що тут не пахне морфієм! Я відчуваю цей запах!
– Ах! – гаркнула місіс Пойндекстер Кацбі, – так тут же мурини! Напевно десь поруч негритянок заховали! Я йду в поліцію!
Не вдовольнившись вигнанням із залу власних дочок, вони наполягли на тому, щоб приміщення негайно покинули й доньки їхніх друзів. Джима анітрохи не зворушило, коли деякі – і навіть юна Марта Кацбі, котру ледь не силою відтягла від нього розлючена мати – підбігли до нього, аби на прощання потиснути руку. Адже всі все одно його залишали – хтось з презирством, хтось з жалем, сором’язливо бурмочучи вибачення.
– Прощайте! – задумливо сказав він. – Гроші за невикористані заняття поверну всім завтра вранці!
Втім, зрештою, йшла молодь не шкодуючи. З вулиці долинув шум їхніх заведених автомобілів – переможний гуркіт моторів заповнив радістю тепле вересневе повітря; так звучать юність та сподівання, що летять вгору, прямо в небеса. Вперед, до берега океану, щоб зануритися в його хвилі й забути – забути і його, і незатишне почуття, що виникло при вигляді його приниження.
Всі роз’їхалися; у залі залишилися лише він та Гюго. Джим раптом сів, опустив голову і закрив обличчя руками.
– Гюго! – хрипко сказав він. – Ми їм не потрібні!
У відповідь пролунав голос:
– Ну і що?
Він підняв голову – поруч із ним стояла Амантіс.
– Краще б ви поїхали з ними, – сказав він їй. – Зараз я для вас – не найкраща компанія!
– Що за нісенітниці?
– Кажу так, бо тепер ви – світська дівчина, а я для цих людей – всього-на-всього слуга! Ви – в їхньому товаристві, це я влаштував. Краще йдіть, або ж більше ці люди не запросять вас на свої раути!
– Вони все одно не запрошують, Джиме, – тихенько мовила вона. – На завтрашній теж не отримала запрошення.
На
