Елейн.
– Звичайна історія, – Чарлі вимовив це не без гіркоти. – Вона розірвала заручини. Тільки одного не зрозумію: чому? Одного ясного дня я попрощався з нею й пошкандибав до своєї ескадрильї. Либонь, щось таке бовкнув, чи зробив, від того все й поїхало шкереберть. Не знаю. Так чи сяк, а спогади про той час вже не такі барвисті: через кілька годин мій літак впав, і те, що відбувалося до того, так і вкрилося пеленою забуття. А коли я трохи отямився й почав цікавитися навколишнім світом, виявилося, що все тепер інше. Спочатку я мізкував, що винен в цьому інший чоловік.
– Вона розірвала заручини?
– Так. Поки я одужував, вона днями просиджувала біля мого ліжка і якось дивно дивилася на мене. Я не витримав і попрохав люстерко: думав, що замість обличчя – шматки. Але з ним все було добре. Якось вона заплакала. І сказала, що постійно думає про нас, що сумнівається в заручинах, і так далі. Мовби натякала, що до того, як ми попрощалися й впав літак, між нами трапилася сварка. Але я все ще почувався слабо, тому в балачках тих не бачив сенсу, тільки якщо в цю пригоду не втрутився ще хтось. Вона говорила, що нібито ми обоє прагнемо волі, а ще так зиркала, мов чекала пояснення чи вибачення, а я не відав – що ж такого вчинив. Пам’ятаю, зарився я тоді в подушки та побажав не бачити більше білого світу. А через два місяці я почув, що вона відпливла на батьківщину.
Елейн тривожно схилилася до нього:
– Не їдь до неї за місто, Чарлі. Благаю, не їдь. Вона хоче тебе повернути. На обличчі так і написано.
Чарлі хитнув головою й розсміявся.
– Хоче, хоче, – не вгамовувалася Елейн. – Я бачу. Вона мені відразу не сподобалася. Випустила колись тебе з рук, а тепер хоче назад. По очах бачу. Послухай мене, залишайся зі мною в Нью-Йорку.
– Ні, – не погодився Чарлі. – Я поїду туди та побачуся з нею. Як-не-як, Даймонд Дік – моя колишня дівчина.
Вечоріло. Даяна, облита золотим світлом, стояла на платформі. Проти її бездоганної свіжості Чарлі Еббот скидався на пом’яту, стару ганчірку. Було йому всього лиш двадцять дев’ять, але чотири роки розсіяного життя залишили чимало зморшок навколо його красивих темних очей. Навіть його хода здавалася втомленою, а не витонченою й спортивною, як раніше. Він переставляв ноги заради того, щоб просто переміщатися; інших цілей не було.
– Чарлі! – вигукнула Даяна. – Де твоя валіза?
– Я ж до вас тільки на обід, на ніч залишитися не зможу.
Даяна помітила, що він тверезий, але вигляд безжально вказував на те, що потрібно похмелитися. Взявши Чарлі за руку, вона відвела його до двомісного автомобіля з червоними колесами, припаркованого неподалік.
– Залазь і сідай, – скомандувала вона. – Здається, що зараз звалишся з ніг.
– Та я ще ніколи не почувався так добре, як сьогодні.
Даяна криво всміхнулася.
– Навіщо тобі сьогодні повертатися?
– Обіцяв… сьогодні в мене назначена зустріч, ти ж знаєш…
– Ой, та почекає вона! – фиркнула Даяна. –
