так, мабуть, – Чарлі трохи розгубився. – Я чув, що на сьогодні ви запланували вечірку?
Брек недбало махнув рукою.
– А, просто збереться ціла купа сусідів. Для вас ця вечірка здасться жахливо нудною – після того, що ви побачили.
Чарлі безпорадно повернувся до Даяни.
– Ходімо, – засміялася вона. – Ходімо в будинок.
Місіс Дікі зустріла їх в холі й остудила його дещо напруженим поглядом, який беззастережно виходив за рамки пристойності. Всі в будинку поводилися з ним шанобливо, і, чого б не торкалася бесіда, у ній так чи інак з’являлася тема війни.
– Чим ви тепер займаєтеся? – запитав містер Дікі. – Перейняли бізнес від батька?
– Від бізнесу нічого не залишилося, – відповів Чарлі відверто. – Я так, сам по собі.
Містер Дікі трохи подумав.
– Якщо у вас немає якихось планів, ви могли б цього тижня зайти до мене в офіс. Маю для вас невеличку пропозицію, либонь, вас ще й зацікавить.
На саму згадку про те, що все те, може, влаштувала Даяна, йому стало прикро. Милостиня йому не потрібна. Він не каліка, а війна вже п’ять років як закінчилася. І всі подібні розмови припинилися теж.
Після танців обіцяли вечерю, і перший поверх вщент заставили столами, тож Чарлі з Даяною, а також містером та місіс Дікі розділили трапезу нагорі, у бібліотеці. Атмосфера під час споживання їжі була незатишною, говорив переважно містер Дікі, а Даяна нервовими жартами заповнювала паузи. Коли обід закінчився й вони з Даяною випливли на оточену сутінками веранду, Чарлі відчув полегшення.
– Чарлі… – Даяна потягнулася до нього й обережно торкнула за рукав. – Не повертайся сьогодні в Нью-Йорк. Побудь зі мною кілька днів. Мені потрібно з тобою поговорити, а сьогодні, через вечірку, я не можу налаштуватися на розмову.
– Я приїду знову… цього тижня, – відсторонено відповів він.
– Але чому б тобі не залишитися?
– Я обіцяв повернутися об одинадцятій.
– Об одинадцятій? – Даяна подивилася на нього з докором. – Виходить, що ти повинен доповідати тій дівиці про те, як і з ким проводиш вечори?
– Вона мені подобається! – обурився він. – Я не дитина, Даймонд Дік, і мені здається, ти занадто багато собі дозволяєш. Я думав, ти остаточно перестала цікавитися моїм життям ще п’ять років тому.
– Ти не залишишся?
– Ні.
– Добре… тоді в нашому розпорядженні всього одна година. Пішли звідси, посидимо на парапеті біля затоки.
Разом вони ступили в глибокі сутінки, наповнені густим запахом солі й троянд.
– Пам’ятаєш, коли ми востаннє ходили кудись разом? – шепнула Даяна.
– Ну… ні. Не пригадую. Коли це було?
– Немає значення, якщо ти забув.
На набережній Даяна опустилася на низенький парапет, що тягнувся вздовж берега.
– Весна, Чарлі.
– Знову.
– Ні, просто весна. «Знову»
