руки до кишені, проте майже відразу вийняв та схрестив на грудях.
«Схрещені руки – захисна реакція. Чого ти боїшся, га?»
Скляр мовчки вдивлявся в обличчя хлопця. Ось доглянута борода чорного кольору, вуса, почервонілі від хвилювання щоки, налякані очі… Суб’єкт не витримав погляду Скляра й відвів очі. Лише на мить, проте слідчому цілком достатньо: від нього щось приховують.
– Брешете, – відрізав Скляр і пильніше вдивився в обличчя викладача вишу.
Карпов запнувся на пів слові. Хлопець із роззявленим від подиву ротом глянув на слідчого. Хтось зі студентів із ним привітався, він відсторонено відповів, заледве повернувши голову. Три студентки побіжно (але з цікавістю) оглянули рудого невідомого та свого викладача й зайшли до вбиральні, що була зовсім поряд. За ними з гуркотом зачинилися двері.
– Не брешу. За кого ви мене маєте? – обурився Карпов. – Ви приходите до мене на роботу, у мій робочий час і звинувачуєте в невідь-чόму, не маючи при цьому жодних доказів! Яке ви маєте на це право?
Скляр мовчав, лиш уважно спостерігав, як приятель Павелкова, сам того не усвідомлюючи, видає себе з головою. У хлопця аж слина з рота вилітала. На бороді лишилося кілька дрібних краплинок, на губі – біла піна, і Скляр відчув, що його зараз знудить. Гучний дзвінок – заклик на пару – перервав тираду Карпова.
– Мені потрібно йти. Я не витрачаю свій час на порожню балаканину на роботі.
Не чекаючи дозволу, Карпов зробив кілька кроків у бік кафедри. З туалету вийшли троє дівчат, з якими він мало не зіштовхнувся, знову кинули зацікавлені погляди на двох чоловіків і пішли до аудиторії. Єгор відчув приємний запах парфумів, що линув від котроїсь із них.
– Оксано! – гукнув Карпов, – пара у двісті двадцять восьмій?
– Так, Кириле Миколайовичу.
Єгор помітив у її руках журнал. «Староста», – вмить збагнув.
– Шановний! – кинув Карпову навздогін Скляр.
Той знехотя озирнувся.
– А я вам і не казав, що звинувачую вас у вбивстві. Чому раптом ви так подумали? – Єгор підійшов, став впритул. – Я сказав, що не вірю в те, що ви з ним не мали конфліктів.
Двоє чоловіків дивилися один на одного. Слідчий зацікавлено спостерігав, як змінюється вираз обличчя Кирила Карпова: злість перетворилася на розгубленість. Він більше нічого не сказав, мовчки попрямував на кафедру.
– Зайдете сьогодні в міськвідділ – у вас візьмуть відбитки, – кинув навздогін Єгор.
Карпов різко озирнувся, та від подиву не промовив і слова: слідчий зблефував, коли заявив, що вони мають його відбитки! Скляр лиш глузливо посміхнувся.
Довжелезний коридор поволі порожнів: студенти та викладачі розбрідалися по аудиторіях. За дві хвилини все стихло, лиш де-не-де чулися кроки тих, хто ще не встигнув добігти до місця призначення.
За кілька хвилин з кафедри філософії знову вийшов Карпов. У руках він тримав стос паперів (очевидно, реферати) і темного кольору папку. Йшов він понуро, опустивши плечі. Взявшись за ручку дверей аудиторії (вони були лиш за два метри від
