відніс їх їй додому. Гроші вона віддала старому Ленгеру, собі купила віслюка за п'ять золотих і приєдналася до каравану, що йшов до Гурджістану…[29]
Шлях довгий, а слово коротке. В один із днів, коли опустилися сутінки, караванники почали турбуватися і передавати один одному: «Тягни верблюда сильніше, говори тихіше!» Зрозуміла вона, що непросто це, погнала свого віслюка до караванбаші.
– Гей, караванбаші! Щось ви поспішаєте сьогодні! Чи не сталося, бувай, чого?
– Проходимо ми, шановна, повз Чотирьохгірний Чандибіль. Править ним бек Ґероґли. Якщо не проминемо цю місцину до сходу сонця, розорить нас даниною. Ось і хочемо уникнути поборів.
Почула стара ім'я Ґероґли з Чандибіля, почала притримувати віслюка, щоб відстати від каравану.
«Допоможе Аллах, виїде Ґероґли оглядати караванний шлях; побачить мої сліди, і, можливо, вдасться мені заманити його».
Так думала вона злізаючи з віслюка, зняла одяг і почала рухатися, торкаючись задом землі.
…Наступного дня каже Ґероґли:
– Косе, закінчилися гроші у нас, скоро їсти нічого буде. Поїдьмо, оглянемо караванний шлях – хто проїздив, хто проходив!
– Отакої, Ґероґли! Сам їдь, сам дивись. А я думаю, навряд чи зараз там знайти що можна…
– Добре, – відповів Ґероґли і поїхав сам. Побачив він слід великого каравану. Поїхав
Ґероґли по сліду, погнався за караваном і тут запримітив, що в бік повернули сліди віслюка. А поряд були ще якісь дивні сліди.
Пішов він по цих слідах. То піднімався вгору, то спускався вниз. Піднявся на пригірок, бачить – стоїть віслюк, а біля його ніг стара лежить. Рот у старої – наче вогнище, зуби – як ікла, жили на шиї – як каркас юрти, вся вона зморщена – як ковальський міх.
– Гей, шановна, що робиш ти тут?
– Ой, сину мій! їхала я з караваном, та не витримала, притомилася і відстала. Покинули вони мене. По словах твоїх бачу – добрий ти мусульманин. Помру я скоро. Поховай мене, сину мій, кинь пригорщу-другу землі.
– Та ні, стара, не дамо ми тобі померти. Сідай на віслюка, і відвезу я тебе до фортеці.
– Сил немає на віслюка сісти. Коли знайдеться у тебе окраєць хліба, кинь мені.
– Не можеш сісти на віслюка – посаджу позад себе. Давай руку!
– Не піднятися мені з землі, – відповідала вона і простягла руку
Ґероґли потягнув її, і сухозада стара легко скочила на круп коня. Погнавши віслюка попереду, Ґероґли попрямував до фортеці.
Кожен раз, коли повертався Ґероґли, Агаюнус зустрічала його, ледь сходив він з коня, обіймала, щоб не думав, не згадував, що немає у нього ні сина, ні доньки. Ось і зараз Агаюнус вийшла зустрічати його, та зупинилася, – сидить за спиною Ґероґли страшна стара баба, схожа на стару мавпу.
– Гей, Ґероґли, кого ти привіз?
– О, Агаюнус, я привіз тобі бабусю-помічницю.
– Та пропади ти пропадом і ця бабуся разом з тобою. Відвези стару туди, де ти її підібрав. За дев'ять денних переходів
