без приятелювання. Він був самотньою людиною, але самотність жодним чином не спотворила його.
Він загальмував перед блимаючим світлофором на перехресті Джойнтер-авеню і Брок-стріт, а потім повернув у бік свого дому. Тіні вже подовшали, а денне світло набуло химерно гарної теплоти – стримано золотавої, неначе з картини якогось французького імпресіоніста. Він позирнув ліворуч, побачив Дім Марстена, і позирнув знову.
– Віконниці, – промовив він уголос, долаючи драйвовий біт з радіо. – Ті віконниці висять знову.
Бьорк позирнув у люстерко заднього огляду і побачив припарковану там на заїзді машину. Він учителював у Салимовому Лігві з 1952 року й ніколи не бачив, щоби на тому заїзді стояла якась машина.
– Невже там нагорі хтось тепер живе? – запитав він, ні до кого конкретно не звертаючись, і поїхав собі далі.
6:00 вечора.
Батько Сюзен, Білл Нортон, перший виборний Лігва, був здивований, усвідомивши, що Бен Міерз йому сподобався – і сподобався порядно. Білл був великим, дужим чоловіком з чорним волоссям, збудований як ваговоз, і навіть після п’ятдесяти не набрався жиру. Він кинув школу, з дозволу свого батька, в одинадцятому класі й записався до військово-морського флоту, а атестат здобув, немов припізніло схаменувшись, у віці двадцяти чотирьох років на іспитах, еквівалентних старшій школі. Він не був сліпим, зарозумілим антиінтелектуалом, якими стають дехто з простих роботяг, коли їм чи то з примхи долі, чи через їхні власні дії було відмовлено в тому рівні освіти, на який вони, можливо, були спроможні, але він не терпів «арт-бздюхів», як він іменував тих овечооких, довговолосих хлопців, яких Сюзен привозила додому з навчання. Йому байдуже було до їхнього волосся чи одягу. Що його турбувало, так це те, що ніхто з них не здавався розсудливим. Він не поділяв прихильності своєї дружини до Флойда Тіббітса, хлопця, з яким Сюзен після закінчення коледжу зустрічалась найбільше, але й активної неприязні до нього не плекав. Флойд мав цілком добру роботу на керівному рівні в Ґранта у Фелматі, і Білл Нортон вважав його помірно серйозно налаштованим. Ну, і ще він був місцевим парубком. Але таким само, у певному сенсі, був і цей Міерз.
– Тільки облиш з ним оте своє про арт-бздюхів, – сказала Сюзен, підводячись на звук дверного дзвоника.
На ній була світло-зелена літня сукня, її нова безжурна зачіска була стягнута на потилицю й нещільно перев’язана завеликим мотком зеленої пряжі. Білл розсміявся:
– Кого в них бачу, так і зву, Сюзі, голубонько. Я тебе не осоромлю… хіба таке коли було, еге?
Вона подарувала йому непевну, нервову усмішку і пішла відчиняти двері.
Чоловік, якого вона завела в дім, був цибатим і видавався жвавим, з делікатно прорисованим обличчям і густою копицею майже масного волосся, яке, попри його природну оліїстість, виглядало свіжовимитим. Те, як він був одягнений, справило на Білла вигідне враження:
