одна гілка.
– Денні, мені страшно, – прошепотів Ралфі.
– Не будь дурником, – сказав Денні. – Ходімо.
Вони рушили знов. Під підошвами порипували соснові шпички. Денні запевняв себе, що ніякого хруску гілок він не чув. Нічого він не чув, окрім них. У його скронях гупала кров. Руки в нього похололи. Рахуй кроки, наказав він собі. Ми будемо на Джойнтер-авеню через двісті кроків. А вертатимемося додому дорогою, щоби цьому засері не було страшно. Вже за якусь хвильку ми побачимо вуличні ліхтарі й почуватимемося дурниками, але це так добре – почуватися дурниками, тож рахуй кроки.
Один… два… три…
Ралфі заверещав.
– Я його бачу! Я бачу привида! Я ЙОГО БАЧУ!
Жах розпеченим залізом стрибнув у груди Денні. Немов мурашки побігли вгору по його ногах. Він би розвернувся і побіг, та в нього вчепився Ралфі.
– Де? – шепнув він, забувши, що сам щойно був вигадав того привида. – Де? – вдивлявся він у ліс, змертвіло боячись того, що може побачити, а бачив лише чорноту.
– Він уже щез – але я його бачив… його. Очі, я бачив очі. Ох, Денні… – белькотів Ралфі.
– Нема тут ніяких привидів, дурню ти. Ходімо.
Денні взяв брата за руку і вони рушили далі. Власні ноги йому відчувалися ніби зробленими з десяти тисяч гумок для стирання олівцевих написів. Коліна в нього тремтіли. Ралфі тулився до Денні, ледь не зганяючи його зі стежки.
– Він слідкує за нами, – прошепотів Ралфі.
– Слухай, я не збираюся…
– Ні, Денні. Справді. Хіба ти його не відчуваєш?
Денні зупинився. І, як властиво дітям, дійсно щось відчув і зрозумів, що вони тут більше не самі. Якась велика тиша запала в лісі, але це була зловредна тиша. Тіні, спонукані вітром, мляво вихилялися довкола них. І Денні донюшив щось люте, але не носом.
Привидів не існує, натомість існують збоченці. Вони зупиняються в чорних машинах і пропонують тобі цукерку або стирчать на розі вулиці… або вони йдуть слідом за тобою в ліс…
А тоді…
Ох, а тоді вони…
– Тікаймо, – хрипко скомандував Денні.
Але Ралфі тремтів біля нього, паралізований жахом. Він обхопив пальці Денні так міцно, неначе дротом для пакування сіна. Його очі вдивлялися в ліс, а потім почали вибалушуватися.
– Денні?
Десь хруснула гілка.
Денні обернувся і глянув туди, куди дивився його брат.
Темрява оповила обох.
9:00 вечора.
Мейбел Вертс була надзвичайно тілистою жінкою, якій у її минулий день народження виповнилося сімдесят чотири, і ноги в неї ставали дедалі менш і менш надійними. Вона була скарбівничою міської історії і міських пліток, її пам’ять сягала понад п’ять десятиліть у минуле, охоплюючи некрологію, перелюби, злодійства і божевілля. Вона була пліткаркою, але не умисно жорстокою (хоча
