заснути через думки про свого Дока, чий відхід вразив його значно глибше, ніж колись смерть його дружини, – але більшість спали сном трудівників і праведників.
У воротах цвинтаря Злагідний Пагорб мрійливо стояла якась темна постать, чекаючи межичасся. Коли заговорила, зазвучав делікатний, культурний голос.
– О, Отче мій, яви мені милість твою. Володарю Мух, яви мені милість твою. Я підношу тобі зіпсуте м’ясо і смердючу плоть. Я справив жертву на твою пошану. Лівою рукою своєю і підношу її. Подай мені якийсь знак на цій землі, освяченій в ім’я твоє. Я чекаю лиш знаку, щоб розпочати твою роботу.
Голос відгаснув. Повіяв вітерець, лагідний, приніс із собою зітхання і шепіт гілок повнолистих і трав, і подмух здохлятини зі звалища далі по дорозі.
Не було більше жодних звуків, окрім принесених цим вітерцем. Якийсь час ця фігура стояла мовчазна і задумлива. Потім вона нахилилася і випросталася з тілом дитини на руках.
– Я підношу тобі оце.
Так настала мерзота.
Розділ четвертий. Денні Ґлік та інші
Денні й Ралфі Ґліки пішли в гості до Марка Петрі з наказом повернутися до дев’ятої, тож, коли вони не з’явилися вдома о десятій хвилині після дев’ятої, Марджорі Ґлік зателефонувала додому Петрі. «Ні, – сказала місіс Петрі, – хлопчиків тут не було. Можливо, краще вашому чоловіку побалакати з Генрі». Місіс Ґлік передала слухавку своєму чоловіку, відчуваючи у себе в животі легковій страху.
Чоловіки обговорювали справу. Так, хлопчики пішли лісовою стежкою. Ні, той струмок дуже мілкий о цій порі року, особливо після такої ясної погоди. Не глибше, ніж по щиколотки. Генрі запропонував, що він з потужним ліхтарем піде зі свого кінця стежки, а містер Ґлік вирушить зі свого. Може, хлопчики знайшли байбачу нору, чи накурилися сигарет, чи ще щось таке. Тоні погодився і подякував містерові Петрі за його клопіт. Містер Петрі відповів, що це зовсім ніякий не клопіт. Тоні поклав слухавку і трішки заспокоїв свою дружину; їй було лячно. Собі подумки він вирішив, що після того, як він їх знайде, обидва хлопці тиждень не будуть здатні сидіти.
Але ще раніше, як він устиг вийти з заднього подвір’я, з-поміж дерев, зашпортуючись, з’явився Денні і повалився біля надвірного мангала. Він був ошелешений, говорив мляво, на запитання відповідав ледь-не-ледь і не завжди щось путнє. В манжетах у нього застрягла трава, а у волоссі – дрібка осіннього листя.
Він розповів батькові, що вони спустилися з Ралфі стежкою крізь ліс, перейшли по переступних каменях Кроккетів струмок і вибрались на другий берег без ніяких перешкод. Потім Ралфі почав говорити про якогось привида в цьому лісі (Денні «забув» згадати, що сам вклав цю ідею до голови своєму брату). Ралфі сказав, що бачить якесь обличчя. Денні почав брати страх. Він не вірив у привидів чи ще якісь дитячі ляки на кшталт хокала, але йому здалося, що він таки дійсно щось почув там, у темряві.
