на неї, щоб побачити, якої їй хочеться відповіді – чесної чи лише обнадійливої. Він узяв її за руку, сплівши її пальці зі своїми.
– Так, – коротко мовив він. – Я думаю, що хлопчик уже неживий. Поки що жодних переконливих доказів, але я так думаю.
Вона спроквола похитала головою:
– Я сподіваюся, ти помиляєшся. Моя мама і деякі інші пані цим часом ходили посидіти з місіс Ґлік. Вона геть у знетямі і її чоловік також. А той інший хлопчик блукає там, неначе привид.
– Угу, – відгукнувся Бен.
Він дивився вгору, на Дім Марстена, не вельми уважно слухаючи. Віконниці там були зачинені; вони відчиняться пізніше. Коли западе темрява. Віконниці відчиняться, коли западе темрява. На цій думці, на її ледь не заклинальній характерності він відчув, як ним перебіг якийсь хворобливий холод.
– …ввечері?
– Га? Вибач? – озирнувся він на неї.
– Я казала, що мій тато хотів би, щоб ти прийшов до нас завтра ввечері. Ти зможеш?
– А ти будеш вдома?
– Звичайно, буду, – відповіла вона і подивилась на нього.
– Гаразд. Добре.
Йому хотілося дивитися на неї – вона була такою гарною в цьому призахідному світлі – але його очі, немов магнітом, притягував Дім Марстена.
– Він притягує тебе, правда? – промовила вона; і це прочитання його думки, аж до самої метафори, було ледь не моторошним.
– Так. Він притягує.
– Бене, про що ця, нова, книжка?
– Не зараз, – сказав він. – Дай іще час. Я розкажу тобі, тільки-но зможу. Вона… мусить сама себе витворити.
Саме в цю мить їй захотілося сказати йому «я тебе кохаю», сказати ці слова з тією легкістю і беззастережністю, з якою ця думка виринула на поверхню її розуму, але вона прикусила язика. Вона не хотіла такого казати, коли він дивиться… дивиться на той пагорб.
Вона підвелася:
– Піду погляну на смаженину.
Коли вона його полишила, він далі курив і дивився туди, на Дім Марстена.
Коли вранці двадцять другого числа Лоренс Кроккет сидів у своєму офісі і, прикидаючись, ніби читає понеділкову кореспонденцію, зиркав на цицерони своєї секретарки, задзвонив телефон. Він багато думав про власну ділову кар’єру в Салимовому Лігві, про ту маленьку іскристу машину на заїзді Дому Марстена, про угоди з дияволом.
Іще до того, як угоду зі Стрейкером було консумовано (ловкенький термін, гаразд[79], подумав він, обмацуючи очима перед секретарчиної блузки), Лоренс Кроккет, поза всякими сумнівами, був найзаможнішою людиною в Салимовому Лігві й одним з найзаможніших в окрузі Камберленд, хоча нічого ні в його офісі, ні в його особі на це не вказувало. Офіс був старим, запилюженим й освітлювався двома засидженими мухами, жовтими плафонами-кулями. Письмовим столом слугував захаращений паперами, ручками та кореспонденцією старозавітний секретер. На одному його крилі містилося горня з клеєм, а на другому – квадратне скляне прес-пап’є, різні грані
Консумація (consummation) – юридичний термін, що означає остаточне оформлення, повну легітимацію певного процесу з занесенням його результатів у всі реєстри; але наразі Кроккет подумки прирівнює його до схожого слова «consume» – споживати, пожирати, спопеляти.
